Бомбардир. Кирило Круторогов
Читать онлайн книгу.
на диванчику прямо навпроти екрана, на який проектувалося зображення. Попросив офіціанта перемкнути з «Футбол-1» на «Футбол-2», замовив літр світлого і, позбувшись нарешті важкого портфеля з паперами й ноутбуком, улаштувався зручніше. І тільки-но ковтнув, як заверещала моя бувала в бувальцях «Nokіa».
«ДОЦЯ» – повідомив дисплей.
«Головне – точно обрати момент!» – пробурмотів я крізь зуби. Зітхнув, прийняв виклик і зовсім іншим тоном вимовив:
– Привіт, рідна! Як ти там?
– Привіт, тату! Все гаразд. Тільки-но закінчилися пари.
– У суботу?
– Ну! Гризу граніт шість днів на тиждень.
– Мати що, не може нагодувати тебе чимось їстівнішим?
– Де їй! Вона вічно на роботі. Так що найчастіше годую її я.
– Може, і до мене як-небудь зазирнеш, що-небудь зготуєш?
– Ще чого! Мені до тебе не дорівнятися. До речі – наступного разу сподіваюся на твій фірмовий плов.
– З родзинками?
– Ну… Я, до речі, чого телефоную,– з її голосу зникла грайливість.– Скоро день студента, і я…
На екрані пішла трансляція з «Олд Траффорд». Відразу перемкнувшись, я слухав упіввуха.
– …розраховую на твою спонсорську допомогу. Як-не-як – професійне свято.
– І на скільки ж розраховуєш?
– Тисячі на чотири.
Я поперхнувся.
– Софіє, це ж натуральний рекет! Журналісти, особливо спортивні, не такі забезпечені люди, як здається читачам.
– Тату, ну ти ж у курсі: я не читаю «Територію».
– Дякую за відвертість! Але суть від цього не змінюється.
– А ще говорять, що журналісти продаються…
– Ти тільки скажи, хто покупець. Я хоч зараз.
– Отже, мені на тебе не розраховувати? – голос дочки впав, у ньому вчулося роздратування.
Якщо цей пасаж моментально не спростувати, доведеться відчути себе останнім мерзотником, який кинув напризволяще дружину з безпомічною дитиною. Чого-чого, а вже маніпулювати мною, і то найбільш безвідмовними способами, мати її навчила.
– Що-небудь спробуємо придумати,– приречено пробурчав я.
– Татку, я тебе люблю! Бувай!
– І я теж!
Мій голос завис у порожнечі – дочка вже встигла відключитися.
Настрій відразу скис. До найближчої виплати понад тиждень. І якщо відняти з неї чотири тисячі, на життя залишиться мінімум. Є, звичайно, заначка на чорний день, не дуже велика. Але не той це випадок, щоб її чіпати.
У результаті я розтяг літровий келих на всі дев’яносто хвилин матчу. Свого роду репетиція майбутніх обмежень – і покарання самому собі за м’якотілість. Та й улюблений «Манчестер Юнайтед» не порадував – гра вийшла блідою, як над силу…
Удома я нашвидку поїв. Особливо заморочуватися не став: відварив макарони, змішав із залишками вчорашнього жульєну і за дві секунди ум’яв солідну порцію. На десерт зварив кави, а вівсяне печиво й зефір завжди є на полиці.
Я й справді в останні роки полюбив готувати. Інколи міг витратити