1

      Я лечу кудись «Сессною», і літак стрибає по повітряних ямах. Голова розколюється, на сорочці кров. Я й гадки не маю, скільки минуло часу. Я дивлюся на свої руки, очікуючи побачити кайданки, але їх нема. Лише звичайний ремінь безпеки перехопив мій поперек. Хто мене пристебнув? Я навіть не пам’ятаю, як сідав у літак.

      Через відчинені двері кабіни видно потилицю пілота. У літаку нас лише двоє. Під нами – засніжені гори, літак атакують вітри. Пілот ані мить не відволікається від приладів, спина його напружена.

      Я підіймаюся та торкаюся голови. Кров запеклася – липке місиво. У животі бурчить. Останнє, що я їв, – французький тост. Але коли це було? На сусідньому сидінні я знаходжу пляшку води та сандвіч, загорнутий у папір. Я відкриваю пляшку і п’ю.

      Розгортаю сандвіч – шинка зі швейцарським сиром – і вгризаюся в нього. От лайно. Щелепам боляче жувати. Схоже, хтось дав мені в пику вже після того, як я відключився.

      – Ми летимо додому? – питаю пілота.

      – Дивлячись що ви називаєте домом. Ми прямуємо в Хаф-Мун-Бей.

      – Вам нічого про мене не сказали?

      – Ім’я, пункт призначення та й по всьому. Я просто таксист, Джейк.

      – Але ви член «Договору», так?

      – Звичайно, – відповідає він незворушним тоном. – «Вірність Дружині, відданість Договору. Поки смерть не розлучить нас».

      Він обертається, але тільки для того, аби окинути мене поглядом, після якого стає зрозуміло, що питань ставити більше не варто.

      Ми влітаємо у повітряну яму, і сандвіч випадає у мене з рук. Лунає сигнал тривоги. Пілот лається і гарячково тисне на кнопки. Він кричить щось диспетчеру повітряної служби. Ми стрімко втрачаємо висоту, і я, вчепившись у підлокітники, думаю про Еліс, згадую нашу останню розмову і шкодую, що стільки всього не встиг сказати.

      Утім, літак несподівано вирівнюється і набирає висоту, і все ніби приходить у норму. Я збираю з підлоги шматки сандвіча, сяк-так загортаю в папір і кладу на сусіднє сидіння.

      – Вибачте, турбулентність, – каже пілот.

      – Ви не винні. Хороший маневр.

      Нарешті, вже над сонячним Сакраменто, пілот розслабляється, і ми балакаємо про те, що хлопці з «Голден Стейт Ворріорс» несподівано добре відіграли сезон.

      – Який сьогодні день? – питаю я.

      – Вівторок.

      Я з полегшенням і вдячністю помічаю в ілюмінаторі знайому лінію узбережжя і маленький аеропорт Хаф-Мун-Бей. Відразу після посадки пілот обертається до мене і каже:

      – Не перетворюйте це на звичку, гаразд?

      – Не збираюся.

      Беру сумку і виходжу. Не глушачи двигунів, пілот зачиняє двері, розвертається і знову йде на зліт.

      Я заходжу до кафе, замовляю гарячий шоколад, відправляю Еліс повідомлення. Будній день, друга по обіді, так що, напевно, у неї зараз тисяча нарад. Так не хочеться набридати, але мені справді треба з нею побачитися.

      Відповідь приходить негайно.

      Де ти?

      На летовищі.

      Звільнюся о п’ятій.

      Від офісу Еліс до Хаф-Мун-Бей понад тридцять кілометрів. Еліс пише, що в центрі затори, тож я замовляю собі їжу, майже всю ліву половину меню. У кафе порожньо. Жвава офіціантка в бездоганно відпрасованій уніформі вагається. Коли я сплачую рахунок, вона каже:

      – Гарного дня, друже.

      Виходжу на вулицю і сідаю на лавці. Холодно, туман накочує хвилями. Поки під’їжджає старенький «ягуар» Елсі, я замерзаю. Підіймаюся і поки перевіряю, чи не забув чого, Еліс іде до мене. На ній строгий костюм, але для керування машиною вона змінила туфлі на підборах на кросівки. Її чорне волосся вологе від туману. Губи нафарбовані темно-червоною помадою,