Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива
Читать онлайн книгу.
знайти глядача. Ці ідіоти – а вони всі ідіоти, тому, звісно ж, не можуть їх як слід продати… бо ті фільми настільки гидкі, і зовсім не через те, що в них грає Дітріх. Навіть Гарбо потрапила до цього списку. Та витрішкувата – теж, але це зрозуміло: хто схоче платити за те, щоб подивитись на неї? Але Хепберн?! Так – і вона теж. Неймовірно! І хто ж після цього у них залишився? Айрін Данн? Теж мені зірка! Сама навіженість…
Ми спакували у гримерній геть усе, що не було прибите цвяхами. Автофургони вивезли наші речі за межі «Парамаунта» – і все. Не було ані слізливих прощань, ані «прогулянок Алеєю слави». Двобій було виграно і водночас програно, солдат залишав поле бою нескореним. Потім ми почали пакувати особисті речі. Ми завжди жили, немов цигани,– тому клопоту було не дуже багато. Відмовилися від подальшої аренди будинку, заплатили охоронцям, тренерові з тенісу, віддали на зберігання «Кадилака», надали Бріджесу блискучі рекомендації – та сіли у потяг, який мав назву «Суперчіф», бо в ньому працювали кондиціонери. Я махала Неллі рукою ще довго після того, як Південний вокзал залишився позаду. Ціла ера добігла кінця.
Ця подорож на Схід мені нічим не запам’яталася, крім глибокого відчуття втрати й образи. Навіть мій улюблений майданчик у хвості потяга не міг мене розрадити, бо в цьому новітньому хромованому експресі з обтічною формою його просто не було. Подорож у прохолоді та на високій швидкості була комфортною, але не давала аніякого досвіду.
У Нью-Йорку мама невпинно насолоджувалася життям. Титул «отрути для касових зборів», може, й трохи зашкодив її репутації серед пересічних глядачів, проте аж ніяк не відбився на стосунках із рафінованою елітою, у колах якої вона «оберталася».
Певно, хтось налякав маму, повідомивши, що навіть в Європі моя безпека може опинитися під загрозою. Саме тому мого головного охоронця винайняли знову, і мама наказала йому прибути на Східне узбережжя, а потім їхати разом із нами до Франції.
А далі – гуляти так гуляти. Щоб зробити це літо цілком комфортним для себе, мама якимсь чином переконала «Парамаунт» надати Неллі тривалу відпустку, щоб і вона поїхала з нами. Майже перед від’їздом мама подзвонила моєму батькові:
– Фаті, зателефонуй матусі. Перекажи, щоб вона зв’язалася із лікарем, який лікував дитині ноги: скажи, що вона надто швидко росте. Певно, щось із нею негаразд, бо скоро вона перетвориться на велетня. Щотижня одяг стає замалим! Але справа не лише в її повноті: ростуть кістки. Він має сказати, що робити в такому випадку… Може, він у курсі, що з нею не так… А краще – хай він приїде до Парижа і огляне її.
О Господи! Тільки цього мені бракувало! Треба мені було більше сутулитися… Я дуже сподівалася, що мене все ж таки не запхають до одного з тих «курортів», де лікувалася Тамі.
У день, коли ми піднялися на борт «Нормандії», я була в такому відчаї, що навіть цей дивовижний корабель не викликав у мене звичної ейфорії та передсмаку радощів. Я стояла на кормовій палубі, щоб дивитися на Даму із факелом якомога довше,– бо, судячи з маминої