.
Читать онлайн книгу.
як Люку виповнилося три місяці. Я десь вичитала, що це допоможе змиритися з розлукою, послабити почуття провини, викликане необхідністю залишати дитину на вісім-десять годин. Хоча хитрість не спрацювала, ми й досі вживаємо слово «школа». Непросто позбутися давніх звичок.
Знову зависає пауза, і я чую белькотіння Калеба на задньому плані. Я прислухаюсь, усвідомлюючи, що Метт робить те саме. Ми ніби змовляємось нашорошити вуха. На жаль, я розрізняю лише голосні звуки. Він досі не вимовляє приголосні.
– Я знаю, що сьогодні – особливий день…– зрештою мовить Метт і затинається.
Я звикла до цих незавершених фраз і багатозначних натяків. Я завжди підозрюю, що хтось підслуховує нашу розмову. Росіяни. Китайці. Ось чому, коли виникає якась проблема, Метт телефонує першим і висловлюється обережно. Я не хочу, щоб вороги знали особисті подробиці, пов’язані з нашими дітьми.
Називайте мене параноїчкою або звичайним працівником ЦРУ.
«Особливий день» – усе, що відомо Метту. Він нічого не знає про мої марні спроби виявити російську шпигунську мережу. Він не знає, що я розробила план, спрямований на встановлення осіб, задіяних у програмі з високим рівнем секретності. Знає тільки, що я чекала на цей день упродовж багатьох місяців. Сьогодні я з’ясую, чи отримаю якусь винагороду за два роки важкої праці. Я дізнаюсь, чи маю шанс на просування по службі, якого ми відчайдушно потребуємо.
– Так, – відказую я, рухаючи мишкою туди-сюди й спостерігаючи за тим, як завантажується «Афіна»; курсор набуває форми таймера. – Обстеження Калеба – ось що найважливіше.
Я переводжу очі на яскраві дитячі малюнки, пришпилені до стіни. Сімейний портрет, зроблений Еллою, – шість круглих щасливих облич, руки та ноги нагадують тоненькі палички. Малюнок Люка вийшов складнішим. Він зобразив одну людину, виділивши товстими нерівними штрихами волосся, одяг і взуття. Внизу написано великими жирними літерами «МАТУСЯ». Люк намалював це в період захоплення фільмами про Супермена. Я – його героїня. Одягнена в плащ і футболку з літерою «S». Гордовито стою, вперши руки в боки. Суперматуся.
Я відчуваю звичне стиснення в грудях, непереборне бажання заплакати. Дихай глибше, Вів. Дихай глибше.
– Мальдіви? – пропонує Метт, і на моїх губах мимоволі з’являється усмішка. Йому завжди вдається розважити мене саме тоді, коли це найбільше потрібно. Я дивлюсь на нашу світлину, що стоїть на краю мого робочого столу. Моя улюблена весільна світлина, зроблена майже десятиліття тому. Ми обоє виглядаємо такими щасливими, такими молодими. Ми давно планували поїхати до якоїсь екзотичної країни на десяту річницю весілля. Звісно, наразі про подорожі навіть не йдеться. Але ми веселимось, уявляючи гіпотетичні маршрути. Так, це весело й водночас сумно.
– Бора-Бора, – кажу я.
– Непоганий варіант. – Він замовкає, і до мене знову долинає белькотіння Калеба. Суцільні голосні звуки. А-а-а-а-а. Подумки я підраховую, скільки місяців минуло відтоді, як Чейз почав вимовляти