Ніхто. Міне Ґ. Кирикканат
Читать онлайн книгу.
навчився спати так, щоб не застрелитися.
Старший Брат сказав тим, хто зумів залишитися, не відсіятися, що вони отримали такий вишкіл, який можуть дати лише потужні розвідувальні служби, що стоять на сторожі державної традиції. Так, від них вимагали надважкого, надскладного. Але вони могли собою пишатися.
Часті промахи в роботі кілерів-терористів чи мафіозі були зумовлені їхньою грубою та поверховою, несерйозною підготовкою.
Процес очікування після завершення навчання – це теж навчання.
Вони місяцями жили в комірках, схожих на камери. Їм вкладали в голову, що вони служать гідній справі.
Закріпивши знання з однієї іноземної мови, за методиками прискореного вивчення бралися за іншу. Вони навчилися запам’ятовувати побачене, утримувати його в голові, зіставляти.
Як до кого звертатися, де що пити, де що їсти? В Італії сухий мартіні п’ють перед їдою чи після? Кожна деталь мала значення й могла знадобитися в найнесподіваніший момент.
Вони навчилися бачити й розуміти мову тіла.
В їхніх тісних комірчинах з’явилися жінки. Навчили їх порозумінню та любощам в обмеженому просторі.
Нарешті, ніби прив’язані незримою пуповиною, мов до життя, до Старшого Брата, вони були готові вирушити з ним у дорогу.
Коли настав час вилуплюватися з яйця, він першим розбив шкаралупу й вибрався назовні.
Авжеж, він був найкращим із найкращих, і готовий був помірятися силами зі Старшим Братом.
ЛЕГІОНЕР
У Барселоні він обрав для зустрічі ресторан «Лос Караколес».
З першого погляду його увагу привернуло те, як читається назва; він був спробував якось зв’язати її з турецьким словом «каракол» – поліцейський відділок, потім побачив равликів на вивісці, відійшов, деякий час постояв осторонь.
Мовні курси, на які він записався, щойно прибув до міста, розташувалися на пішохідній вулиці Ла Рамбла. П’ять днів на тиждень, виходячи зі сплаченого на рік наперед пансіону і йдучи на курси, де паралельно вивчав іспанську й каталонську, він проходив повз «Лос Караколес».
Помітив – вивчив – отримав результат.
Золоте правило справи, в якій увага інколи за секунду, а подекуди й за долю секунди рятувала життя, а часом уповільнювалася, випробовуючи терпіння, і весь цей час мусила бути неослабною…
За звичкою вивчати й оцінювати кожну дрібницю довкола, власне, мимоволі, став спостерігати й за рестораном.
Напис на прибитій до стіни старовинній табличці закарбував у пам’яті ще до того, як почав вивчати іспанську: Casa fundada en 1835. Сенс був зрозумілий. Його щиро здивував, навіть глибоко вразив вік ресторану.
У краях, де народився, він не бачив жодного ресторану, який був би збудований 1835 року і достояв би дотепер. Власне, був упевнений, що такого немає.
А чи в нього самого хтось із дідів-прадідів жив у 1835 році?
Якщо жив, то де народився, куди переселився – в його країні всі кудись переселялися,– що робив?
Він не знав.
У тій країні, з якої він приїхав, ніхто не знав, що робилося