Шляхи долі. О. Генри
Читать онлайн книгу.
неголосно, але так, що, здавалося, затрусилася кімната, вона вигукнула: «Hijo mio!» і притиснула Малого Льяно до серця.
Через місяць Малий прийшов до консула у відповідь на отримане від нього послання.
Він мав вигляд молодого іспанського кабальєро. На ньому був імпортний одяг та результат клопіткої праці ювеліра. Коли він скручував собі сигарету, на пальці в нього зблиснув більш ніж пристойний діамант.
– Ну як воно? – спитав Такер.
– Та нічого, – спокійно відповів Малий. – Сьогодні вперше їстиму стейк з ігуани. Це такі великі ящірки, sabe? Хоч мене б влаштували й боби з беконом. Ви любите ігуан, Такере?
– Не більше, ніж інших рептилій, – сказав Такер.
Була третя година по обіді, і за годинну він буде у своєму стані блаженства.
– Пора тобі братися за діло, синку, – продовжив він із неприємним виразом на почервонілому обличчі. – Виходить нечесно. Ти вже чотири тижні розігруєш блудного сина, і за твоїм бажанням тобі готові подавати телятину на золотій тарілці на сніданок, обід і вечерю. Думаєте, містере Малий, так правильно, коли сам я на скупій дієті? У чому річ? Невже твої синівські очі не натрапляли на щось схоже на гроші? Не кажи, що ні. Усі знають, де старий Уріке тримає готівку. Ще й в американських доларах; більше він нічого не приймає. То що? І цього разу не кажи «нічого».
– Та чого ж, – сказав Малий, милуючись своїм діамантом, – там досить грошей. Я не мав справи з такими сумами, але насмілюся сказати, що бачив, як мій названий батько ховав за раз п’ятдесят тисяч до бляшаної коробочки, яку він називає сейфом. І він часом дозволяє мені носити ключ, щоб показати, як він визнає в мені малого Франциско, який давним-давно відбився від стада.
– Ну то чого ти чекаєш? – сердито спитав Такер. – Не забувай, я можу будь-якої миті покласти край твоєму солодкому життю. Якби старий Уріке дізнався, що ти самозванець, що б із тобою стало? О, ви не знаєте цієї країни, містере техаське дитя. Закони тут перемазані гірчицею. Ці люди розтягнуть тебе, як жабу, на яку наступили, і на кожному куті вгатять п’ятдесят ударів палкою, аж вона зламається. А що залишиться, згодують алігаторам.
– Хочу вам сказати, напарнику, – сказав Малий, сповзаючи в шезлонгу, – що все залишатиметься, як є. Мені й так добре.
– Що ти маєш на увазі? – спитав Таке, постукуючи склянкою по столу.
– План відміняється, – сказав Малий. – І коли вам випадатиме нагода зі мною побалакати, прошу до мене звертатися дон Франциско Уріке. Обіцяю відгукнутися. Гроші полковника Уріке залишаться при ньому. Його маленький бляшаний сейф у такій безпеці від нас, ніби він замкнений у Першому національному банку Ларедо.
– То ти збираєшся обійтися без мене? – сказав консул.
– Звичайно, – життєрадісно відповів Малий. – Обійтися без вас. Саме так. А тепер я поясню чому. Першої ночі в полковника вдома мені показали спальню. Ніяких вам ковдр на підлозі – справжня кімната, з ліжком і всяким таким. І перш ніж я заснув, прийшла моя названа мама й підіткнула мені ковдру. «Панчіто», – каже вона, «загублений