Олмейрова примха. Джозеф Конрад
Читать онлайн книгу.
туману на рівній поверхні річки.
Зненацька з-понад чорного муру дерев на березі Пантаї вибухнув величезний сніп жовтого проміння. Зорі згасли. Маленькі чорні хмарки на зеніті на мить спалахнули багрянцем. Легенький вітрець – подих пробудженої природи, – заворушивши густий туман, розірвав його й закрутив химерними пасмами й уривками, здмухуючи його із збриженої поверхні річки, що запроменіла лелітками під яскравим денним світлом. Величезні зграї білих птахів кигикаючи закружляли над верховіттям пальм. На східному березі встало сонце.
Дейн перший вернувся до турбот буденного життя. Підвівшись, скинув швидким поглядом угору й униз по річці. Угледів каюк Балабатчі позаду й маленьку чорну пляму на мерехтливій поверхні води спереду – це був човен Таміни. Обережно посунувся до прови й, приклякши навколішки, взявся за гребку. Ніна теж схопилася за весло. Обоє заповзято гребли, із кожним помахом весел кидаючи вгору бризки, й легенький каюк прудко летів уперед, лишаючи за кормою вузький слід, облямований блискучим білим мереживом піни. Дейн, не повертаючи голови, сказав:
– Позад нас хтось пливе, Ніно. Не треба, щоб він нас наздогнав. Гадаю, тепер він надто далеко, щоб упізнати нас.
– І попереду теж хтось, – уривчасто дихаючи, відповіла Ніна, не перестаючи гребти.
– Здається, я пізнаю, хто це, – мовив Дейн. – Хоч сонце й засліплює очі, але, я гадаю, це дівчина Тамі-на. Вона щоранку приїздить на мій бриг продавати пиріжки й часто лишається на цілий день. Та дарма, керуй до берега. Ми можемо заховатись у чагарнику. Недалеко звідси мій човен.
Говорячи це, він стежив очима за широколистими ніпа, які вони обсипали бризками, мовчки й швидко веслуючи.
– Глянь, Ніно, – мовив він нарешті. – Бачиш, де кінчаються пальми, стоїть дерево, схиливши віти? Кермуй на оту велику зелену гілку.
Він підвівся, чекаючи, а човен поволі наближався до берега. Ніна підганяла його легенькими ударами весла. Досить наблизившись, Дейн схопився за величезну гілку й, одкинувшись назад, проштовхнув човен під зелене склепіння гілки, рясно оповитої чіпкими рослинами, в маленький затишний куточок, немов у крихітну бухточку, яку розмила в березі вода під час останньої повені. Дейнів човен стояв тут, об’якорений закинутим у воду каменем, і Дейн переліз до нього, держачи руку на борту Ніниного каюка. За хвилину обидва човни гойдалися спокійно поруч, одбиваючись у чорній воді під тьмяним освітленням, що ринуло крізь зелений намет густого листя. Високо вгорі, на сонячному світлі, горіли полум’ям рясні багряні квіти, обсипаючи їм голови дощем великих червоних пелюсток, що, виблискуючи росою й повільно кружляючи, падали пахучим струмком. І вгорі, і внизу, і в сонній воді, усюди, навколо поміж буйної рослинності, що купалась у теплому повітрі, видихаючи міцні й терпкі пахощі, провадила інтенсивну роботу тропічна природа. Рослини тяглись угору, сплутуючись, переплітаючись у неймовірному безладді, в дикому божевільному прагненні, чіпляючись одна за одну й мовчки, в безнадійному