Кращий вік для смерті. Ян Валетов
Читать онлайн книгу.
смужкою. Останні три відрізнялися і кольором і формою – вона сама видряпувала мітки. Робила розріз і мазала його фарбою.
– Сімнадцять, – прошепотів Тім.
– Вірю я в твою історію чи не вірю, – повторила Білка, – але це нічого не змінює. Нещадний може прийти за мною будь-коли. Сьогодні, завтра… А, може, він уже прийшов учора, тільки я поки цього не відчула? Так чому б не спробувати? Що я втрачаю? Так я напевно помру, а так – спробую вижити.
Книжник мовчки задрав рукав, демонструючи сині смужки, що прикрашали його праву руку.
– Їх сімнадцять, – пояснив він. – Так що ми з тобою в однаковому становищі. Сподіваюся, що я народився взимку.
Над Парком висів щербатий червоний місяць. Вітер дув з боку Боліт, і в повітрі відчувався ледь помітний запах вогкості, змішаний із солодкуватим присмаком тліну – свіжий і гнильний водночас, немовби шматок тухлуватого м’яса спробували присмачити дикою м’ятою.
Бібліотека була буквально за два кроки. Місячне світло дозволяло не надто гострозорому Книжнику побачити навіть тріщини на дверях, але для того, щоб опинитися біля входу, потрібно було перетнути відкритий простір, а Білка не дозволила йому цього зробити.
Майже чверть години вони пролежали в густому підліску, який упритул підступив до будинків. Ліс був сповнений шерехів. Кілька разів за розваленою огорожею «Кідленда» хтось пробіг – чутно було, як він продирається крізь густі зарості. Хто це був – дір чи молодий елк, розібрати не вийшло, але не піг-батько, це точно. Через деякий час за звіром, тихенько тявкаючи, пробігла зграя вольфодогів. У кронах дерев засвистіли-зацокали розбуджені біганиною нічні птахи, потім заохали оули і все стихло на кілька секунд, щоб знову початися з новою силою, щойно здалеку пролунало жалібне виття вольфодога, який ішов по сліду.
Білка слухала ніч уважно, трохи нахиляючи свою руду голову, і кілька разів припадала до монокуляра, але направляла його не на Бібліотеку, а на спальний будинок навпроти – роздивлялася вікна. Потім похитала головою і жестом показала, що Бібліотеку треба обійти з іншого боку. Книжник мовчки кивнув і пішов за дівчиною, намагаючись не шуміти.
Хотів би Тім ходити, як вона, безшумно прослизаючи з тіні в тінь, але його перебіжки були незграбні, хоча він дуже старався.
За Бібліотекою панувала майже непроглядна пітьма – місячне сяйво плуталося в густих кронах дерев, а туди, куди стіна будівлі кидала тінь, і зовсім не потрапляло навіть промінчика.
Саме на цьому місці Білка зупинилася й показала рукою вгору і за спину. Книжник придивився і побачив скелет пожежної драбини, іржавий і перекошений, що стримів угору, а в деяких особливо гнилих місцях висів окремо від стіни. Тім затряс головою, відкрив був рот, але Білка блискавичним рухом торкнулася його губ указівним пальцем правої руки – мовчи.
Книжник подумав, що в такому пташиному гаморі можна розмовляти на повен голос і ніхто тебе не почує, але про всяк випадок замовк. Плавним рухом дівчина закинула автомат за спину і вийняла з каптура ручного звірка. Білочка голосно зацокала,