Сни в оселі відьми. Говард Филлипс Лавкрафт
Читать онлайн книгу.
перші камені Мемфіса й обпалені цеглини, з яких спорудили Вавилон. Немає жодної леґенди, такої давньої, щоб у ній згадували назву цього міста або ті часи, коли воно ще було сповнене життям. Зате про нього шепочуться пастухи біля своїх багать, про нього бурмочуть старі бабеги у наметах шейхів, і всі як один цураються його, самі не знаючи чому. Це було те саме місце, яке божевільний поет Абдул Аль-Хазред побачив у своїх мріях за ніч до того, як він склав цього загадкового двовірша:
Не мертве те, що вічність захищає,
Смерть інколи разом із вічністю вмирає.
Звісно, я знав, що араби недарма уникають безіменного міста, про яке згадують химерні перекази і яке досі приховане від людського ока; проте я відігнав думки про причини цих страхів і рушив верхи на верблюді у неходжену пустелю. Я єдиний, кому довелося його побачити, й тому на жодному обличчі не застигло такого відбитку жаху, як на моєму, жодну людину не охоплює таке страшне тремтіння, як мене, коли нічний вітер деренчить шибками вікон. Коли я проходив містом у страшній тиші нескінченного сну, воно витріщалося на мене, вже вистигле від пустельної спеки під променями холодного місяця. І, повернувши йому цей погляд, я забув про свій тріумф, який пережив, знайшовши це місто, зупинив свого верблюда і завмер в очікуванні світанку.
Після кількох годин чекання я побачив, як на сході повиснув досвітній напівморок, зорі зблякли, а потім сірі сутінкові тони витіснили рожеве світло, облямоване золотом. Я почув стогін і угледів піщану бурю, що вирувала посеред стародавнього каміння, хоча небо було ясним і великі простори пустелі залишалися нерухомими. Потім над лінією виднокраю, що оточує пустелю, здійнявся вогняний край сонця, який виднівся крізь невелику піщану бурю, що вже забиралася геть, і мені, охопленому якоюсь лихоманкою, причувся металевий скрегіт, що долинав із невідомих глибин, який ніби вітав вогняний диск, як колись вітали його колоси Мемнона[5] з берегів Нілу. У моїх вухах стояв подзвін, уява вирувала, поки я неквапливо поганяв свого верблюда, наближаючись до цього загубленого в пісках безмовного міста, яке з усіх живих на землі удостоївся споглядати лише я один.
Я блукав серед безформних фундаментів будинків, не знаходячи нічого, схожого на різьблення або написи, які нагадали б про людей, якщо це люди збудували місто й жили в ньому неймовірно давно. Наліт старовини на цій місцевості був якимсь нездоровим, і більше за все на світі мені хотілося побачити якісь знаки або емблеми, котрі б доводили, що місто й справді задумали та заклали представники людського роду. Без сумніву, мені були неприємні пропорції та розміри цих руїн. Завдяки запасу різноманітних інструментів та спорядження, я здійснив безліч розкопок усередині просторів, оточених мурами зруйнованих споруд; однак справа просувалася повільно, і я не виявив нічого визначного. Коли знову впала ніч і зійшов місяць, я відчув подих прохолодного вихору, а разом із його поверненням і страх, що було відступив. Відтак я не зважився