Сни в оселі відьми. Говард Филлипс Лавкрафт
Читать онлайн книгу.
прохід уводив мене дедалі вниз, він був нескінченний, немов жаский, населений нечистою силою колодязь, і світла факела над моєю головою було недостатньо, щоб освітити ті невідомі глибини, в які я спускався. Я втратив відчуття часу і забув, коли востаннє зиркав на годинник, а думка про відстані, які пройшов у цьому тунелі, змушувала мене сіпатися. Місцями спуск ставав іще крутішим або, навпаки, м’якшим, місцями змінювався його напрямок; а одного разу мені трапився довгий низький пологий прохід, в якому я у перші миті ледь не вивихнув собі ногу, спіткнувшись на кам’янистій підлозі. Просуватися довелося обережно, тримаючи факела перед себе на відстані витягнутої руки. Стеля тут була такою низькою, що, навіть стоячи на колінах, не можна було випростатися цілком. Потім знову почалися прольоти крутих сходинок. Я продовжував свій нескінченний спуск, аж раптом згас мій тьмяний факел. Здається, я не одразу це помітив, а коли все ж виявив, що залишився без вогню, моя рука все одно, як і раніше, стискала факел над головою так, наче він продовжував палати. Стан невідомості полонив мене тривогою, я відчув себе нещасним земним блукачем, котрий потрапив у далекі старозавітні місця, які стерегли невідомі сили.
У пітьмі на мене звалився потік розмаїтих думок і марень, уривки викоханих мною коштовних демонічних знань, сентенції божевільного араба Аль-Хазреда, абзаци з жаских апокрифів Дамаска і нечестиві рядки з «Примарного образу світу» Готьє де Метца. Я твердив про себе уривки химерних фраз і бурмотів щось про демонів Афрасіабу, які пливуть униз за течією Оксу; безперервно спливали у моїй свідомості фрази з байки лорда Дансені – про безодні, які не відбивають чорноту. Одного разу, коли спуск несподівано круто подався вниз, я взявся цитувати у вигляді монотонного співу щось із Томаса Мура[6] і декламував доти, поки від цих рядків мені не зробилося моторошно:
Візьми пітьми посудину чорну,
Казан чаклунки з вмістом страшним,
Місячним зіллям до країв повну.
Схилився глянути, куди нога ступає —
Униз, побачив сам, що там щось є,
Наскільки погляд мій сягає,
Стіни гладкі, як дзеркало якесь,
Ніби їх лак якийсь вкриває,
А з поля темного вже смерть
Його на берег моря викидає.
Здавалося, час зупинився, аж раптом я знову відчув, що мої ноги стоять на рівній горизонтальній поверхні, і виявив, що опинився в якомусь приміщенні. Воно було не набагато вищим за кімнати у двох менших храмах, які розміщувалися зараз нагорі, неймовірно далеко від мене. Я все ж не міг стояти у повний зріст: випрямитися, як і раніше, можна було, лише опустившись на коліна. У суцільній темряві я заметушився навмання й дуже швидко второпав, що перебуваю у вузькому коридорі, уздовж стін якого стоять рядами дерев’яні скрині зі скляними віками – я визначив це на дотик. Відполіроване дерево і скло… у цій палеозойської безодні? Думки про те, що може ховатися за цим, змусили мене