Колись я точно знав більше, аніж тепер.

      Колись я просто міг не могти взагалі нічого.

      Колись я був корабель, літак, піонер,

      я виглядав на убогого чи сліпого,

      оголювався на пляжі, обговорював Бога.

      Я щось на себе прийняв, про що не просив.

      Я винен собі за щось, чого не позичив.

      Мені бракує тепер постійно часу і сил,

      я світло колись таке у собі носив,

      котрого, здається, не дозволяє звичай.

      І от що я думаю – все, що зникає з нас,

      коли ми стаємо прийнятні і зрозумілі,

      десь має лишатися. Як золотий запас.

      Як еталонний метр. Як минулий час.

      Як хвиля, котра передує наступній хвилі.

      Коли тобі звідусіль кричать «не впади»,

      коли тобі в руки дають не зброю, а одразу синицю,

      коли ти на вісімдесят відсотків складаєшся із води,

      коли твій дух важить двадцять одну одиницю,

      коли ти вже напевне не помер молодим —

      потрібно зникнути, розчинитися, зупинитись.

      Так, як зникає над травою туман,

      так, як розчиняються видихи у тумані.

      Так, як дощ, що народжується в океані,

      повертається, зникаючи, в океан.

      І тоді ти потрапиш туди, де всі, хто зумів

      позбутися світу цього, прорости у нього,

      зустрічаються й зустрічають, усміхнені, кожен новий приплив.

      І кожен легко відмовляється від усього, про що не просив.

      Оголюється на пляжі. Обговорює Бога.

      Дивні це були дні, золоті роки.

      Ми переходили серпень, немов ріку.

      З неба зривалися яблука і зірки

      і падали, перестиглі, у ніч п’янку,

      дотлівали на відстані простягнутої руки.

      Дивні були міста, чарівні ліси.

      Сильні чоловіки мали в хащах свої стада,

      діти й жінки молилися до краси

      й світла. Уночі з ґрунтів випаровувалася вода

      й осідала на шкірі – не росою, але схожою до роси.

      Скільки із нас залишилося в тих лісах,

      Скільки вросло в мури міст, ніби дикий мох.

      Тінь завагається, та відлітає птах,

      Дивні часи переходиш на своїх двох,

      Залишаєшся сам. Озираєшся. Паморозь на полях.

      Де ти тепер і з ким, розкажи мені,

      дай мені знати, чи вийшов, чи виплив, чи,

      не зупинившись, не схибивши, ідучи,

      не озираючись, без вагань і причин,

      не забуваєш занурюватися в дивні ці, незабутні дні.

      Стільки люду іде повсякчас до громадських купалень —

      в теплі води, масажні ванни і штучні хвилі,

      лікуватись від нервів, розладів і запалень

      чи засмагати під білих статуй поглядом пильним.

      І от там, де найтепліша струмить підземна вода,

      з серпня і по липень щодня купається Борода.

      Старий і сухий, Борода роздивляється ласо

      красунь, що заходять в купальні. Непідвладний часові,

      Борода лежить й очима блиска з-під брів кошлатих,

      і чомусь всі красуні до нього поближче ідуть купатись.

      Це не жалість – на око старого жаліти немає приводів.

      Скільки персів, колін й сідниць і тонких плечей

      свого часу перецілував він. В купальнях привиди

      сновигають, замішавшись у зграйки живих дітей.

      Борода куняє, красунь роздивляючись сонно, мляво,

      Борода просмердівся цілющою сіркою, як диявол.

      Бороді ввижаються в мареві щоденних купань

      руїни імперії й тіні прозорі колишніх його кохань,

      поки різні – біляві, руді, чорношкірі чи повнотілі,

      рухаючись у воді, довкола нього здіймають хвилі.

      І здається