– Ну, чим живу? Розвиваюсь далі.

      Півас з тобою і супчик в мами,

      торгую різним, тусуюсь з Вальою —

      нормально, типу, усе між нами.

      Ходжу на турнік, одягаюсь кльово.

      А що тобі, я не поняв, стало? —

      В розгублені сутінки Вадік спльовує, —

      Не без бабла ніби, і не хворий.

      Чого тобі, Жоро, в житті замало?

      – Та сам не знаю, – говорить Жора. —

      Цілими днями сиджу, втикаю,

      як ходять люди під домом, глупі,

      такі маленькі, себе не знають,

      такі безглузді – зароблять, куплять,

      з’їдять, забудуть. І кожен має

      безсмертну душу, сердечний промінь,

      такого світла в собі без краю,

      й не бережуть його – так це тупо!

      Печаль від цього мені мішає,

      ніби з дитинства далекий спомин,

      як волосина в тарілці з супом.

      – То може, Жоро, поїдь до баті,