Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери
Читать онлайн книгу.
полководці з притаманною їм несхитною тупістю втомили мене своїми доказами. Бо, зібравшись, наче на з’їзд, вони сперечалися про майбутнє. Саме отак вони прагнули стати вправними. Адже моїм полководцям викладали передусім історію, і вони знали одна за одною дати всіх моїх завоювань і дати всіх моїх поразок, а також дати народжень і дати смертей. Отже, їм видавалося очевидним, що одні події висновуються з інших подій. Вони бачили історію людини у вигляді довгого ланцюга причин і наслідків, які починалися на першій сторінці книги історії і тривали аж до розділу, де зазначили для майбутніх поколінь, що творення таким чином успішно закінчилося даним сузір’ям полководців. Отже, заохотившись, вони йдучи від наслідку до наслідку, сподівалися продемонструвати майбутнє. Що ж, вони й прийшли до мене, обтяжені своїми важкими доказами: «Отже, ти повинен діяти задля щастя людей, або задля миру, або задля процвітання імперії. Ми вчені, – казали вони, – ми вивчали історію…»
Але я знав, що навчитися можна тільки від того, що повторюється.
Вони, мої полководці, спиралися на свою логіку, коли шукали і знайшли причину наслідку, який показали їм. Бо, запевняли вони мене, кожен наслідок має одну причину, і кожна причина має один наслідок. І від причини до наслідку вони йшли, непотрібні, до помилки. Адже одна річ – піднятися від наслідків до причин і зовсім інша – опуститися від причин до наслідків.
Після цієї зустрічі я теж, на незайманому піску, що сипався, наче тальк, перечитував історію мого ворога, знаючи, що перед кожним кроком завжди є попередній, який продиктував його, і ланцюг тягнеться від ланки до ланки й ніколи не може бракувати жодної ланки. Якби не звіявся вітер і не крутив пісок, бездоганно витерши одну сторінку, наче грифельну дошку школяра, я міг би від сліду до сліду дійти аж до походження речей, або, йдучи за караваном, заскочити його в яру, де його погоничі вважали, що слід перепочити. Але під час цього читання я не отримав науки, яка дала б мені змогу йти попереду каравану. Адже істина, яка керує ним, має іншу сутність, ніж пісок, яким я порядкую. А знання слідів – це лише знання безплідного відбитка, що нічого не навчить мене ані про ненависть, ані про страх, ані про любов, яка передусім і керує людьми.
– Що ж, – сказали мені мої полководці, невідступно дотримуючись своєї тупості, – можна довести геть усе. Якщо я знаю ненависть, любов або страх, які панують над людьми, я передбачу їхні дії. Отже, майбутнє міститься в теперішньому…
А я б відповів їм, що завжди можу передбачити рух каравану на крок попереду від уже пройдених. Цей новий крок повторить, безперечно, попередній : у тому ж напрямі і такий самий завширшки. Це наука повторюваного. Але вона одразу збивається з дороги, яку накреслить моя логіка, бо змінить бажання…
Полководці не розуміли мене, тож я розповів їм про великий вихід.
Це сталося в районі соляних копалень. Люди лише на превелику силу животіли серед мінералів, бо там ніщо не сприяло життю. Сонце давило і пекло, а нутрощі землі замість прозорої води