Люди з міста інколи приходять спостерігати його. Вони збираються навколо поля, наче ті, хто зійшов на гору, а потім нахиляються над кратером вулкана. Вони бліднуть, чуючи, як земля під їхніми ногами готується до виверження. Отже, люди збиваються докупи, немов навколо таємниці, навколо квадратного поля з прокаженим. Але таємниці тут немає.

      – Не будуй собі ілюзій, – казав мені батько. – Не уявляй собі його відчаю й рук, які він заламує собі від безсоння та гніву проти Бога, або проти себе, або проти людей. Адже в ньому немає нічого, хіба що зростає відсутність. Що він може мати спільного з людьми? Його очі витікають, а руки відпадають від нього, наче гілля. А з міста до нього долинає тільки гуркіт далекого возу. Життя годує його тепер тільки одним туманним видовищем. А видовище – це ніщо. Можна жити тільки з того, що ти перетворюєш. Ти не живеш тим, що складене в тобі, наче на складі. Жив би й цей прокажений, якби міг поганяти коня, носити каміння і допомагати споруджувати храм. Але йому все дають.

      І все-таки утвердився звичай. Жителі міста приходили щодня, зворушені бідою прокаженого, й кидали свої пожертви понад палями, що стирчали, позначаючи межу. Отже, йому служили, прикрашали і вдягали його, мов кумира. Годували його найкращими стравами. А в святкові дні навіть ушановували музикою. Проте, якщо він мав потребу в усіх, у ньому ніхто не мав потреби. Він мав у своєму розпорядженні всі блага, але не мав ніяких своїх благ, щоб запропонувати їх.

      – Отак і дерев’яні кумири, – казав мені батько, – яких ти обставляєш подарунками. А вірні перед їхніми обличчями запалюють лампадки. Й кадять ароматом пожертв. І прикрашають їхнє волосся коштовним камінням. Але, кажу тобі, юрба, що кидає цим кумирам золоті браслети й самоцвіти, лише збільшує їхню кількість, але дерев’яний кумир однаково лишається деревиною. Адже він нічого не змінює. Бо жити для дерева – це брати землю й робити з неї квіти.