Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява
Читать онлайн книгу.
затялася! Тичеш мені рукописи талановитих, бачте, авторів, які й могоричу доброго не виставлять, не те, що тираж оплатять! Тобі не місце в бізнес-структурі», – повідомила друга причину мого несподіваного звільнення.
«Щоранку, як встаєш із ліжка, окутуй себе уявним коконом, схожим на простирадло», – як захиститися від нападів першої, навчала давня подруга, нібито прихильниця езотерики Тамріко – так вона себе називала. Ми випадково познайомилися в лікарні, точніше, в поліклініці перед кабінетом гінеколога. Вона прийшла туди «по дитину», як сказала, «хай що хочуть зі мною роблять, аби я вродила», ґіґотала4, маючи шалене почуття гумору. Томка (це вже я її так називала) дійсно народила, щоправда, дитинку з інвалідністю, але однаково через це не впадала у відчай. «Головне, що він обрав мене своєю мамою. Виживемо, все стерпимо і все, що намічено, пройдемо, ми хіба – не царевичі?» – натякала на своє вельможне грузинське коріння. Зрештою, вона таки виїхала до Грузії, вийшла заміж за «мужчину одної крові» – так представила свого Сандро. І там, судячи зі світлин, які мені надсилає, і листів, які пише, веде цікаве й активне життя, допомагає мужу по бізнесу, багато з ним подорожує і всюди бере з собою Ніколаза, сина. «Тільки ввечері, перед сном, не забудь цього кокона з себе розмотати. Бо ще вдавишся к бісу», – додавала Тамріко і змушувала мене бодай на трохи забувати про свої проблеми, коли од сказаного нею ми вдвох заливалися щирим сміхом.
«Більше не влаштовуйся на роботу, де начальниця – жінка, бо гіршого бути не може», – втішала після несправедливого, як мені здавалося, звільнення інша подруга Ліна, вічна секретарка великих керівників-чоловіків, з якою винаймала тоді квартиру. Саме з Ліною мешкаю і тепер. Дівчина не збирається змінювати своє дівоцьке життя, яке її цілковито задовольняє, і зрозуміло чому.
«Та вони обидві просто програвали тобі у всьому, тому й позбулися! Нащо їм сильна суперниця?! – підсумовував один із нічних пасажирів, якого я, новоспечена грачиха5, підвозила від метро «Мінської» до площі Тараса Шевченка, ділячись своїми гризотами. – Ти – молода, талановита, перспективна, от вони й заїлися», – простягав був руку до моїх колін, за що отримав по носі своїми ж купюрами, якими розплачувався за проїзд. Його домагання були бридкими, я про них хутко забула, а от сказане – запам’ятала.
Дідок, так я означую вигляд генерального, вітром проноситься за нашими спинами й падає в стілець. Не вітається ні з ким (а нащо?), видає хіба: «Я слухаю».
Ксенія тараторить (ну, відмінниця, не інакше!) про презентацію айтішників, лівою рукою тимчасом нервово виминає залишки серветки, наче вони пластилінові.
– А також, Іване Івановичу, якщо залишиться час, зможете познайомитися з нашими новими працівниками (працівницями, – редагую її) відділу маркетингу та інформаційного забезпечення, – зважує правицю в наш бік.
Іван Іванович чухає за вухом, кидає погляд на Ксенію так, ніби вона щойно бовкнула маячню й відволікла його від направду
Ґіґотати (
Грачиха (