Аптекарка. Ингрид Нолль
Читать онлайн книгу.
й промовив:
– Ходімо, Гелло, нам час іти.
– А що з моєю получкою? – недипломатично поцікавилася Марґо.
Дід помацав свою найбільшу бородавку – на носі.
– Щоб у тебе не виникало дурних думок, то ти отримаєш спадок лише після того, як закінчиш навчання. Бо ж може так статися, що я завтра помру, а ти більше й пальцем ворухнути не захочеш.
На мою думку, то була цілком слушна ідея.
– То що з моєю получкою? – знову запитала Марґо.
Хоча момент був підібраний не наймудріше, Левін таки пояснив своєму дідові:
– Марґо треба підвищити зарплату, зрештою, все подорожчало…
– Усі хочуть моїх грошей, – сказав пан Ґрабер.
Заради Левіна в розмову втрутилася я.
– А що б ви запропонували? – напряму запитав мене старий.
Почуття справедливості перемогло мою відразу; він пристав на мою пропозицію, як не дивно, й оком не кліпнувши. Марґо не сказала «дякую», обмежившись простим: «Годиться!»
На прощання він галантно поцілував мою руку, при цьому від хвилювання заляпав себе кавою. Мене це навіть трішки зворушило. На Левіна ж він глянув з неприхованою люттю.
Відтоді як я помітила, що тут була Марґо, у мене виникла дивна відраза до чужих слідів у моїй кімнаті. Я розставляла пастки – клала на косметичку волосину, висипала пудру на скляну поверхню своєї полички у ванній кімнаті, позначала рівень парфумів у флаконі, а в шафу для одягу ставила нестійку вазу, яка мала би впасти при необережному відчинянні дверцят.
На початку не було ані запаху чужої жінки, ані спрацьовування пасток. Можливо, усе це ― лише витвір моєї уяви і я сама не так повісила вішаки для одягу. Я надто часто мала справу з брехливими чоловіками, тож, може, і в мене щось цокало не зовсім правильно. Тільки мій кіт залишав по собі волосини та сліди лап. Та все ж одного вечора, коли я обережно відчинила шафу, на її дні побачила розбиту вазу. До того ж у незвичному порядку стояли коричневі пляшечки. У мене й тут був таємний порядок – початкові літери на етикетках утворювали слово АНЕМОНА – а тут дві літери були переплутані: АНОМЕНА прочитала я зі здивуванням. Левін шукає отруту. Така думка мене навідала першою, і мені стало млосно. Я перевірила внутрішню підкладку шерстяної спідниці – він нічого не знайшов.
Схованка була добра. Марґо навряд чи зацікавилася б цією старою спідницею.
Звісно ж, я подумала, чи варто влаштувати допит Левіну. Внутрішнє чуття підказувало, що краще не треба. Я б могла йому висунути якісь обвинувачення, якісь підозри; він би почав брехати, і я б постала в образі злісної вчительки. Краще буду за ним стежити.
Моя підозра посилилася, коли одного вечора Левін безневинним голосом попросив снодійне.
– У твоєму віці, – я аж знітилася від цих слів, – снодійне не вживають. Якщо ти два рази недобре спав, то на третій спатимеш, мов убитий.
Левін навіть бровою не поворухнув.
– Сувора Гелла, – сказав він, – постійно піклується про мій добробут і здоров’я. Хоч я й мало знаюся