Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі. Сборник
Читать онлайн книгу.
мене, я тобі у великій пригоді стану!
– Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! – сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли це біжить собака – така погана, що гидко й глянути, та:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп'яхи на мені, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
– Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! – і пішла бабина дочка далі, лаючись.
Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
– Здорова була, дівчино!
Дівчина відказала:
– Доброго здоров'я, тіточко!
– Куди ти йдеш? – спиталася жінка.
А бабина дочка й каже:
– Та йду, тіточко, щоб де найнятися.
А жінка каже:
– Наймись у мене, дівчино!
– Добре, тітко, – каже дівчина. – А яке ж у вас діло?
– Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, – сказала жінка.
– А чому не зумію, – відказала дівчина. – Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
– Ось що, дівчино, – каже жінка, – така твоя робота: оце тобі казани, – рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, – тільки не бійся, – то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
– Зумію, – відказала дівчина.
Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ – мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита – як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
– Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?
– Як не встають? – крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
– Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли дивиться – аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, – не будеш від мене намиста брати!
От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться – аж повна піч пиріжків. «Ну, – думає, – візьму пиріжків матері на гостинець!»
Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже:
– Е, дівонько-голубонько,