Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі. Сборник
Читать онлайн книгу.
бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед. Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:
– Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.
Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один з моїх плечей злізе».
Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.
– Чого ви, ґаздине, плачете?
Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:
– А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?
– Пораджу, ґаздине.
– То ходи до хати.
Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, – квочка з курчатами.
А ґаздиня каже:
– Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.
– Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?
– Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.
– Дайте мені жменю кукурудзи.
Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води – курчатка дзьобають, ціпкають.
– Оце, – каже, – такі їх дійки.
Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» – подумав.
Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.
– Слухай, – каже вершник, – чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?
– Бачив. Йшов прямо, тоді завернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.
– Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!
– Е, ні, – каже Панас. – Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.
– Я потримаю, – каже багач. – А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.
Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.
А багач тримав шапку аж до вечора – нема ні хлопця, ні князя.
– Гей, він мене, відай, обманув.
Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.
– А де ж кінь? – питає жінка.
– Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.
А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п'ють. Сказав подати паленки і закусити.
Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак – має гроші. Починають бесіду:
– Слухай, звідки ти?
– Здалеку.
– Куди йдеш?
– Шукаю служби.
А один з цих пияків