Проби. Вибране. Мишель Монтень
Читать онлайн книгу.
але шанувати і любити ми маємо лише їхні цноти. Отож ради громадської злагоди терпеливо зносьмо навіть нікчемних між ними, приховуймо їхні вади, підтримуймо всі їхні починання, поки їхнє правління потребує нашої підпори. Але з моменту звершення нашої співпраці зникають будь-які підстави всупереч нашим засадам справедливості та волі відмовляти нам у праві висловити наші щирі почуття, як і підстави гудити добрих підданців за те, що вони вірно й уклінно служили володареві, чиї хиби були їм добре знані, позбавляючи нащадків такого вельми корисного прикладу. А хто з подяки за зроблену йому ласку даремно вихваляє державця, той, віддаючи йому справедливість за щось особисте, робить це коштом громадської справедливості. Слушно рече Тит Лівій, що мова людей, наближених до трону, завше сповнена підлабузництва і фальшивого свідчення; бо вони всі без винятку підносять свого короля, роблячи його зоровзором найвищих цнот і монаршої величі.
Можна осудити зухвальство двох вояків, які кинули Неронові у живі очі, що вони думають про нього. Перший на запитання, чому вояк зичить йому зла, відповів: «Я любив тебе, коли ти заслуговував на це, але відтоді, як ти став матеревбивцею, палієм, блазнем, поганяйлом, я зненавидів тебе, бо чого ж іншого ти вартий?» Другий на запитання, чого він надумав його вбити, дав таку відповідь: «Бо не бачу іншого способу припинити твої злочинства». Та хто, при доброму розумі бувши, здолав би прилюдно ганьбити численні свідчення про ті страшенні лиходійства, які заплямували його по смерті й зостануться в пам'яті людській на віки вічні?
Мені не до вподоби, що попри чудове законодавство у лакедемонян уряджалася облудна церемонія: по смерті короля всі спільники та сусіди, а також усі ілоти, що чоловіки, що жінки, дряпали собі на знак жалоби обличчя, ридали і зойкали, називаючи небіжчика (хоч би який він був) найліпшим з усіх їхніх королів; так вони славили ранг покійника, хоча ця слава заробляється заслугами і має віддаватися лише тому, хто заслужив її найбільше, хоч би походив і з найнижчого роду. Аристотель, цікавий до всіх явищ у світі, загадується у зв'язку з Солоновими словами, що ніхто до смерті не може бути названий щасливим: чи можна називати щасливим того, хто жив і помер, оточений почестями, якщо славу по собі він залишив лиху, а нащадки його не варті доброго слова. Поки ми простуємо по життю, то чим тільки не клопочемося і не переймаємося, але, опинившись поза буттям, перестаємо спілкуватися з тим, що існує. Тому Солонові випадало б сказати, що людина завше нещаслива, раз вона щаслива лише тоді, як її вже нема.
…Хоча сам готов прислатися,
Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.
Та не керується він, очевидно, тим переконанням:
Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче —
Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті.
Бертран дю Ґесклен[19] загинув при облозі замку Ранкон, біля Пюї в Оверні. Коли обложенці після його кончини здалися, то мусили покласти фортечні
Бертран дю Ґесклен (бл. 1320—1380) – національний герой Франції часів Столітньої війни, завершив визволення батьківщини від англійської окупації.