Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
іще в більшому захваті, ніж я. Ти кидав на мене такі полум'яні погляди, що я з особливою силою відчувала своє щастя, адже я бачила, як воно відбивається на твоєму лиці. Але от уже кілька хвилин, як ти похмурий і сам не свій, – таким ти буваєш іноді, коли в нас немає хліба або коли майбутнє вимальовується нам із тобою невірним і сумним.
– А тобі хотілося б, аби я радів нашому майбутньому? Можливо, воно дійсно не таке вже й невірне, але мені ж бо радіти нема чому.
– Чого ж іще тобі потрібно? Тиждень тому ти дебютував у графа й викликав фурор…
– Твій успіх у графа затьмарив його, моя люба, ти й сама це чудово знаєш.
– Сподіваюся, що ні, але якби навіть і так, ми не можемо заздрити одне одному.
Консуело сказала це з такою ніжністю, з такою чарівною щирістю, що Андзолето відразу заспокоївся.
– Так, твоя правда! – вигукнув він, пригортаючи наречену до грудей. – Ми не можемо заздрити одне одному, так само як не можемо обдурити одне одного.
Вимовляючи останні слова, він із каяттям совісті згадав про почату інтрижку з Кориллою, й раптом у нього майнула думка, що граф, бажаючи остаточно провчити його, неодмінно розповість про все Консуело, тільки-но йому здасться, що вона хоч трохи заохочує його сподівання. При цій думці він знову спохмурнів, Консуело також замислилася.
– Чому ти сказав, – мовила вона після деякого мовчання, – що ми не можемо ніколи обдурити одне одного? Звичайно, це найбільша правда, але з якого приводу це тобі спало на думку?
– Знаєш, облишмо цю розмову в гондолі, – прошепотів Андзолето. – Боюся, що гондольєри, підслухавши нас, передадуть усе графові. Ці фіранки з оксамиту й шовку дуже тонкі, а вуха у двірських гондольєрів разів у чотири ширші та глибші, ніж у найманих. Дозволь мені піднятися до тебе в кімнату, – попросив він Консуело, коли вони пристали до берега біля Корте-Мінеллі.
– Ти знаєш, що це суперечить нашим звичкам і нашій угоді, – відповіла вона.
– О, не відмовляй мені, – закричав Андзолето, – не доводь мене до розпачу і люті!
Налякана його словами й тоном, Консуело не зважилася відмовити йому. Вона засвітила лампу, опустила фіранки та, побачивши свого нареченого похмурим і замисленим, обійняла його.
– Скажи, що з тобою? – сумно запитала вона. – У тебе такий нещасний, стривожений вигляд сьогодні ввечері.
– А ти сама не знаєш, Консуело? Не здогадуєшся?
– Ні, даю тобі слово!
– Так заприсягнися мені, що ти нічого не підозрюєш, заприсягнися мені душею твоєї матері, заприсягнися розп'яттям, перед яким ти молишся вранці й увечері…
– О! Присягаюся тобі розп'яттям і душею моєї матері!
– А нашою любов'ю заприсягаєшся?
– Так, і нашою любов'ю, і нашим вічним порятунком…
– Я вірю тобі, Консуело: адже якби ти збрехала, це була б перша неправда у твоєму житті.
– Ну, а тепер ти поясниш мені, у чому річ?
– Я нічого тобі не поясню, але, можливо, дуже скоро ти зрозумієш мене… О! Коли настане ця хвилина, тобі й так усе буде занадто ясно… Лихо, лихо