Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
блискавка. Більше він не зазеленіє навесні.
– Що ти хочеш цим сказати, сину мій? – сумним голосом запитав старий Християн. – Ти говориш про великий дуб на Шрекенштейні?[99]
– Так, батьку, я говорю про великий дуб, на гілках якого минулого тижня ми звеліли повісити два десятки ченців-авґустинців.
– Він починає сприймати століття за тижні! – прошепотіла каноніса, широко хрестячись. – Якщо ви й бачили уві сні, любе дитя моє, – підвищивши голос, звернулася вона до племінника, – те, що дійсно сталось або мало статись (адже завдяки дивному випадку, ваші фантазії збувалися), то загибель цього бридкого напівзасохлого дуба не буде для нас великою втратою: з ним і зі скелею, що він отіняє, пов'язано в нас стільки фатальних спогадів, що належать історії.
– А я, – зі жвавістю додала Амалія, задоволена, що може нарешті дати волю своєму язичку, – була б дуже вдячна грозі, якби вона позбавила нас цього жахливого дерева-шибениці, гілки якого нагадують кістяки, а зі стовбура, що поріс червоним мохом, немовби сочиться кров. Жодного разу не проходила я повз нього ввечері без здригання: шелест листя завжди так моторошно нагадував мені передсмертні стогони й хрипи, що, передавши себе в руки Божі, я втікала звідти без оглядки.
– Амаліє, – знову заговорив молодий граф, уперше за багато днів поставившись із увагою до слів двоюрідної сестри, – ви добре зробили, що не проводили під «Гуситом» цілі години й навіть ночі, як це робив я. Ви б побачили й почули там таке, від чого у вас кров застигла б у жилах і чого ви ніколи не змогли б забути.
– Замовкніть! – скрикнула молода баронеса, здригнувшись і відсахнувшись од столу, на який обперся Альберт. – Я зовсім не розумію вашої нестерпної забави – наганяти на мене жах щоразу, як ви зволите розкрити рот.
– Дай Боже, люба Амаліє, щоб ваш кузен говорив це тільки заради забави, – лагідно зауважив старий граф.
– Ні, батьку, я говорю вам цілком серйозно: дуб на скелі Жаху звалився, розколовся на чотири частини, і ви завтра ж можете послати дроворубів розрубати його. На цьому місці я посаджу кипарис і назву його вже не «Гуситом», а «Покаянним»; а скелю Жаху вам давно треба було назвати «скелею Спокути».
– Досить, досить, сину мій, – мовив старий у страшенній тривозі, – віджени від себе ці сумні картини й полиши Богові судити людські діяння.
– Похмурі картини канули у вічність, батьку мій: вони перестали існувати разом з дубом – знаряддям катування, що його грозовий вихор і небесний вогонь стерли на порох. Замість кістяків, що розгойдувалися на ньому, я бачу квіти й плоди, які колише зефір на гілках нового дерева. А замість чорної людини, яка розводила щоночі багаття під «Гуситом», я бачу, батьку, чисту, світлу душу, що ширяє над нашими головами. Гроза розвіюється, і, мої дорогі рідні, небезпека минула, мандрівники тепер у безпеці. Дух мій спокійний. Строк спокути минає. Я почуваю, що відроджуюся до життя.
– О сину мій улюблений! Якби це було так! – з глибокою ніжністю промовив схвильованим