Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
в неї по краплі необхідну для цього солодку отруту – марнославство, честолюбство, байдуже-спокійне ставлення до релігії, політики й моралі. Не суптеся так, мила Порпоріно! Мій поважний дядько – проста й добра людина. З юних літ він дивився на все так, як йому це було прищеплено, і вмів протягом усього життя без святенництва й зайвих роздумів примиряти терпимість і релігію, обов'язок християнина – з обов'язком можновладного вельможі. У нашім суспільстві й у наше століття, коли на мільйон таких людей, як усі ми, зустрічається один такий, як Альберт, мудрий той, хто йде разом зі століттям і разом із суспільством; а хто прагне повернутися на дві тисячі років назад, той безумець: нікого не переконавши, він тільки обурює людей свого кола.
Альберт подорожував вісім років. Він відвідав Італію, Францію, Англію, Пруссію, Польщу, Росію й навіть Туреччину. Додому повернувся він через Угорщину, Південну Німеччину й Баварію. За весь час цієї довгої подорожі він поводився цілком розсудливо: не витрачав більше, ніж дозволяло пристойне утримання, що призначили йому рідні, писав їм ласкаві, ніжні листи й, не вдаючись ні в які міркування, просто описував усе бачене; абатові ж, своєму гувернерові, він не давав ані найменшого приводу для скарг чи невдоволення.
Повернувшись додому на початку минулого року, він, після перших обіймів і поцілунків, негайно, кажуть, вийшов у кімнату своєї покійної матері й, замкнувшись, просидів там кілька годин; потім, вийшовши звідти, страшно блідий, вирушив сам-один у гори.
У цей час абат вів відверту бесіду з канонісою Вінцеславою і капеланом, які зажадали, щоб він не криючись розповів їм усе про фізичний і моральний стан молодого графа. «Граф Альберт, – сказав він їм, – уже не знаю, справді, чому – чи тому, що подорож одразу змінила його, чи тому, що з ваших розповідей про його дитинство я склав собі про нього невірне уявлення, – граф Альберт, кажу я, з першого дня нашого спільного життя був таким же, яким ви його бачите зараз: лагідним, спокійним, витривалим, терплячим і надзвичайно чемним. За весь час він жодного разу не зрадив себе, і я був би найнесправедливішою людиною на світі, якби поскаржився хоч на що-небудь. Того, чого я так боявся, – божевільних витрат, різких витівок, пишномовних промов, екзальтованого аскетизму, – мені не довелося спостерігати. Він жодного разу не висловив бажання самостійно розпорядитися тими сумами, які ви мені довірили. Взагалі він ніколи не виявляв ані найменшого невдоволення. Щоправда, я завжди запобігав його бажанню й, бачачи, що до нашої карети підходить жебрак, поспішав подати милостиню перш, ніж він устигав простягнути руку. Можу сказати, що такий спосіб дії виявився дуже вдалим: майже не бачачи вбогості й недуг, молодий граф, здавалося, зовсім перестав думати про те, що його колись так пригнічувало. Ніколи я не чув, аби він сварив кого-небудь, гудив який-небудь звичай чи відгукувався осудливо про яке-небудь установлення. Його екзальтована набожність, що так лякала вас, поступилася місцем спокійному