Таємний сад. Фрэнсис Элиза Бёрнетт
Читать онлайн книгу.
Таке враження, що крім мене й змійки в будинку нікого немає, – голосно сказала Мері й одразу почула важкі кроки – спочатку в саду, а потім – на веранді.
Кілька чоловіків увійшли в будинок, перемовляючись приглушеними голосами. Ніхто не вийшов їм назустріч, ніхто не заговорив з ними, а вони, судячи зі звуків, заглядали в усі кімнати, обережно прочиняючи двері.
– Як тут порожньо! Напевно, ніхто не вижив, – почула Мері. – Така гарна, чарівна жінка! Мабуть, дитина теж померла. Я чув, що в неї була дитина, хоч її ніхто ніколи не бачив.
Через кілька хвилин двері дитячої відчинилися. Першим до кімнати увійшов старший офіцер, якого Мері колись бачила зі своїм батьком. Він був втомлений і стурбований, але коли побачив її, то так здивувався, що майже відскочив назад. Мері стояла посеред кімнати, страшенно негарна, до того ж тремтіла від голоду й обурення від того, що про неї забули.
– Барні! – крикнув офіцер. – Тут дитина! Кинута дитина! В такому страшному місці! Хто ж це?
– Я – Мері Леннокс, – сказала дівчинка, гордо випроставшись. При цьому вона подумала, що ця людина дуже груба, називаючи будинок її батька «таким страшним місцем». – Я заснула, коли всі захворіли на холеру, й тільки зараз прокинулася. Чому ніхто не приходить?
– Це – та дитина, яку ніхто ніколи не бачив! – вигукнув офіцер, обернувшись до своїх супутників. – Про неї всі забули!
– Чому про мене забули? – закричала Мері, тупаючи ногами. – Чому ніхто не приходить?
Молодий чоловік, якого називали Барні, сумно подивився на неї. Мері навіть здалося, що в нього на очах з’явилися сльози.
– Бідна дівчинка! – сказав він. – Живих тут не зосталося, нікому приходити.
У такий дивний спосіб Мері дізналася, що в неї тепер немає ні батька, ні мами, бо вони померли. Їх поховали вночі, коли вона міцно спала, а нечисленні слуги-індуси, яким вдалося уникнути смерті, повтікали так швидко, як тільки могли, забувши про маленьку панночку.
Ось чому було так тихо. В усьому будинку живими залишилися тільки Мері й прудка маленька змійка.
Розділ 2. Суперечлива Мері
Мері любила здалеку дивитися на свою красиву маму, завжди вбрану у вишукані сукні, проте майже не знала її й, можливо, тому й не любила. А, отже, зовсім не сумувала за нею, коли сталося горе.
Якби дівчинка була старшою, її, звичайно, налякала б думка про те, що вона залишилася одна на білому світі. Та Мері була ще маленькою, про неї постійно хтось дбав, і саме це додавало їй упевненості, що по-іншому й бути не може. Тож її турбувало тільки одне: чи люди, до яких вона потрапить, виконуватимуть її забаганки, як це робила Ая та інші слуги-індуси.
Вона знала, що не залишиться довго в будинку англійського пастора, куди її спочатку привезли. Це єдине, що тішило, бо дівчинку тут дратувало все, навіть дрібниці. Пастор був бідним, мав п’ятеро дітей-погодок. Вони вбиралися в поношений одяг, постійно сварилися й забирали одне в одного іграшки. Мері зненавиділа їхній брудний будинок і