Таємний сад. Фрэнсис Элиза Бёрнетт
Читать онлайн книгу.
у вікна вагона. Аби ж то була жива та дружина-красуня, вона б осяяла все навколо, як її мама, – своїм щебетом, рухливістю, ходінням з однієї вечірки на іншу в чудових сукнях, на яких «повно мережив». Але її вже не було серед живих.
– Не сподівайтеся його побачити, він не захоче з вами розмовляти, – попередила пані Медлок. – І не думайте, що з вами хтось захоче розмовляти. Вам треба буде самій гратися і самій про себе піклуватися. Вам скажуть, у які кімнати можна заходити, а у які – ні. Садів там досить. Але не можна ходити по будинку й пхати свого носа, куди не слід. Панові Крейвену це не сподобається.
– Я зовсім не збираюся нікуди пхати свого носа, – відрізала Мері.
Утім, несподівано вона перестала співчувати панові Крейвену. Їй спало на думку, що він – неприємна людина і заслужив все те, що з ним сталося. Дівчинка повернулася до вікна, роздивляючись сірі потоки дощу, який, здавалося, ніколи не припиниться. Мері дивилася на них так довго і вперто, доки все перед її очима не стало сірим. Вона заснула.
Розділ 3. По той бік вересових боліт
Мері спала дуже довго, а коли прокинулася, біля неї стояв кошик з їжею, який пані Медлок купила на якійсь станції. Там були смажені курчата, холодна яловичина, хліб із маслом і гарячий чай.
Дощ не вщухав, і всі люди на станціях ходили в блискучих дощовиках. Провідник запалив у вагоні лампи, й пані Медлок взялася спорожнювати кошик, насолоджувалася гарячим чаєм, курятиною та яловичиною. Вона нічогенько підкріпилася й заснула, а, Мері, яка теж доклалася до трапези, довго дивилася на неї та на її капелюх, який сповз на вухо, доки знову не заснула під монотонний шум дощу. А коли знову прокинулася, було вже зовсім темно. Поїзд стояв на станції, а пані Медлок трясла її за плече.
– Ну, ви й соня! – вигукнула вона. – Розплющуйте очі! Ми вже на станції Твейт, а попереду ще – довгий шлях.
Мері звелася на ноги, намагаючись тримати очі розплющеними, поки пані Медлок збирала речі. Маленька панна навіть не подумала запропонувати їй свою допомогу, бо слуги в Індії завжди збирали й носили речі самі, що здавалося цілком природним.
Це була маленька станція, на ній ніхто, крім них, не зійшов. Станційний доглядач заговорив з пані Медлок – очевидно, вони були знайомі, вимовляючи слова якось дивно й протяжно. Пізніше Мері зрозуміла, що так говорять всі жителі Йоркширу:
– Бачу, ви вже повернулися й привезли із собою дівчинку?
– Ага, це вона, – пані Медлок теж перейшла на йоркширську вимову й кивнула на Мері. – Як поживає ваша дружина?
– Дякую, непогано. Ваш кеб стоїть з іншого боку станції.
Екіпаж чекав на дорозі перед маленькою платформою. Мері завважила, що він дуже пристойний. Слуга взяв їхні речі й допоміг забратися всередину. Його довгий гумовий плащ з каптуром, що закривав циліндр, блищав у струменях дощу, який заливав усе навколо, включно з гладким станційним доглядачем.
Чоловік зачинив дверцята кеба, сів поруч з кучером, і вони рушили. Мері зручно вмостилася на м’якому сидінні