Упродовж кількох наступних років Нед жив на вулиці: він жебрав, крав і харчувався з помийних ям, час від часу знаходячи притулок у якого-небудь ідіота, педофіла чи маніяка-вбивці. Виживати так було непросто. Ані руки, яка погладить по голівці, ані голосу, який похвалить. Він ріс, неначе дикун.

      Нарешті йому стукнуло дванадцять, і тут, як то кажуть, поперло. Одного дня у Воксголл-Ґарденс, коли він «щипав» по кишенях та обдирав кору з дерев, його увагу привернули якісь звуки, що тріпотіли в теплому та нерухомому повітрі, – неземна мелодія, яку почуєш хіба в солодкому сні. Скидалося на те, що долинали вони з-за фонтана – звідкись від клумб. Коли він дістався туди, то побачив, як різномаста публіка – кавалери й розпусники, поважні пані та повії, няньки й немовлята, дженджики, кишенькові злодії та вулич ні торговці – півколом оточили чоловіка, який дув у дерев’яну дудку. Музикант був голомозий, мав червоне, наче буряк, обличчя і такого ж кольору лисину. Він надимав щоки, і чималі складки шкіри нависали над його комірцем та тряслися, немов співчутливо відгукуючись на пронизливе вібрато інструмента. Одягнений той був як джентльмен.

      Нед споглядав, як пещені та чисті вправні пальці вилизують клавіатуру за та проти шерсті, пробігаючи тут, зупиняючись там, підстрибуючи, кидаючись, наскакуючи, наче дитинчата тварин, коли граються. Цвіли братки та нарциси. Незабудки й півонії. Він сидів у траві та слухав, а тембр музики був тонкий і солодкий, немов медове тьохкання солов’їв. Граючи, дивак притупував ногою. Дехто зі слухачів узяв із нього приклад, і бальні черевики з пряжками, пантофлі й дерев’яні довбанки синхронно піднімалися та опускалися, немов хтось смикав їх за невидимі ниточки. Одна жінка погойдувала в такт головою, описуючи плавну й ледь помітну дугу, а сонце золотило корону кучерів довкола її обличчя. Нога Неда сама собою затупала. Він не пригадував щасливішої миті.

      Нарешті музикант зробив перерву, і натовп розпорошився. А підліток затримався, щоб повитріщатися на нього. Чоловік відгвинтив мундштук інструмента, від’єднав від нього тростину та поклав її на кінчик язика, наче гостію. Зі шкіряного футляра він дістав щіточку, якою обмахнув спочатку мундштук, а відтак і порожнисте тіло інструмента. Клавіші поблискували на сонці.

      – Тебе це бадьорить, еге ж? – проговорив віртуоз. Він звертався до Неда.

      Той сидів, жуючи стеблинку трави, – облізлий, наче перецвіле поле. Він проживав життя у вуличному бруді, ходив до вітру в Темзу, а одяг шакалив зі сміттєвих баків, коматозних п’яниць і похололих трупів, які штабелями лежали під мостами, мовби нарубані дрова. Нед не був би бруднішим або здичавілішим, навіть якби його виростили вовки.

      – То й шо? –