Музика води. Том Бойл
Читать онлайн книгу.
вже підбере, чим тобі зарадить», – і хтиво зиркає на нього, задерши спідниці, з-під яких розв’язкою готичного роману визирають ноги-сірники та пожухлі хащі.
Ліворуч, віддалік, проліт напіврозвалених східців веде нагору до вхідних дверей, крізь щілини яких Неду вдається розгледіти холодне світанкове світло. Тож він кляне себе за те, що змарнував порох на цю схиблену каргу – сьогодні йому й без неї є чим клопотатись! – і починає підніматися хисткими щаблями наверх.
«І-і-і-і-і! – верещить йому вслід стара шкапа. – Пильнуй костюма, дженджику!»
Нед їй показує той самий непристойний жест, щільніше загортається в накидку кольору кориці та відчиняє двері, що ведуть на Мейден-лейн і світло дня. А позад нього, з глибин льоху, розстроєною віолою лунає хрипкий вереск: «Стережись, стережись, стережись краватки ка-а-та!»
«Хоча ще й половина днів моїх…»[6]
Пристрій для позбавлення зору складається з двох мідних смужок і дещо нагадує перевернутий догори дриґом пояс вірності. Одна зі смужок обхоплює голову на рівні очниць, а інша щільно прилягає до черепа подовж. Крім них задіяно ще й два гвинти, і до гострого кінця кожного з них кріпиться опуклий диск. Таке приладдя було вперше створено в де в’ятому столітті для аль-каїда Гассана ібн Мохаммеда, сліпо го башава Тріполі. Почуваючись уразливим через свою фізичну ваду, той повелів, щоб очі кожного охочого отримати аудієнцію спочатку підлягали видаленню. Треба сказати, що він прожив свій вік дуже самотньою людиною.
Механізм працює за тим самим принципом, що й лещата. Гвинти закручують, підганяючи до очного яблука, а далі затискають, оберт за обертом, допоки не лусне рогівка. Прос то, невблаганно, надійно.
У натовпі запала тиша. За мить до того він був на межі істерики – галасував та улюлюкав, мов та чернь на цькуванні биків чи шоу виродків. А тепер усі наче води в рот понабирали. Розпечене, недвижне повітря розсікають мухи, а цівка сечі цапа чи верблюда, що збігає на пісок, здається гуркотом водоспаду. Шаркають сандалії, якийсь чоловік чухмарить бороду. Багато хто прикрив лице шматками тканини, немов для того, щоб не осквернитися поглядом мандрівника.
Дессауд та одноокий непроханий втручальник витріщаються на гяура зверху вниз – обличчя серйозні, руки вперті в боки.
Мунґо не вповні збагнув суть того, що відбувається. Він майже певен, ніби вловив принаймні одне слово – унья, тобто «око», – яке пригадує з «Арабської граматики» Узеля («Здіймемо ж наші уньї в небо, де живе Аллах»). Але чого б це їм, заради всього святого, базікати про очі? А ще ця раптова тиша – вона також дивує його. Та йому млосно, так збіса млосно, що він заледве здатен думати хоча би про що-небудь. Власне, до того жарко, що жоден із його досвідів не витримує порівняння – за винятком хіба що шведської лазні неподалік Ґросвенор-сквер. Сер Джозеф Бенкс, скарбник і голова правління Африканської асоціації, якось одного дня зводив туди Мунґо, щоб уточнити деякі деталі експедиції на Ніґер. Їх обробляли випарами розжареного каміння, що пашіло,
Цитата з відомого сонета Джона Мільтона («Sonnet 19»), у якому поет розмірковує про свою сліпоту.