Масна Саллі та Джутта Джім акторствують на сцені. А Плоскодонка-Нен в ошатній сукні з тонкого сукна стоїть поруч Неда, очікуючи на свій вихід. «Ух-ух-ух-ух-ух, – подає репліку Саллі. – Ух-а-ах! А-а-ах! А-а-а-а-ах-х-х!» Джім задкує від неї, голосракий чорношкірий самець, і його ебеновий прутень лисніє в світлі масляних ламп. З ніздрів стирчать шипи з вибіленої кістки, у мочки вух затикані гусячі пера, а торсом зміяться звивисті рубці, мовби мапа місячного рельєфу. Зала принишкла. Той повільно повертається до «партеру» – мовчазний і методичний – та починає гамселити себе кулаками в барильце грудної клітки. «Мій вихід», – шепоче Нен, вислизаючи з сукні, й легкою, вишуканою ходою ступає на сцену, п’яна як хлющ. Пройшовшись туди-сюди по підмостках і трохи потрусивши цицьками, щоб завести публіку, вона бере Джімів прутень до рота. Глядачі – які за мить до того почали тупати ногами, свистіти та жбурляти в неї шкарпетки, капелюхи, серветки і столове срібло – раптом затихли. А Саллі тим часом віддирає тіло від єдиної декорації – диванчика, оббитого зеленим оксамитом, – і, похитуючись, бреде за куліси. Нед тримає напоготові її вбрання. «Ху-х, – пихкає дівуля. – Той чорний людожер заїздив мене мало не до смерті». Вона стікає потом, макіяж розквецявся, а густі чорні кучері поприлипали до шиї та щік. Її пишні груди, кров з молоком, випинаються під сукнею, наче дині в мішку.

      – Але й смердить же в нього з рота! Мов із довбаної помийниці! Однак ’струмент хоч куди – тут цій скотині тра