Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
руки під холодний струмінь і застиг, доки пальці почало щипати.
– Маячня…
Такого не буває. Він готовий чим завгодно заклястися. Снаряди ж в одне місце не влучають і блискавка не б’є. Тоді що то було? Він пам’ятає сонячний день, центр міста, натовп людей, а у щілині між чужими черевиками – жіночі пальці й метелики на нігтях. Кремню повідомили одразу, від прокуратури кілька кроків, добіг за лічені хвилини. Вона була ще тепла. Люська. Його мала дурненька Люська перебігала пішохідний перехід на червоне світло. Куди вона спішила? Купити модняві джинси? Помаду? Сумочку? Що? Вибігла прямісінько під колеса, таксист не встиг загальмувати, раз – і всьо. Чоловіка сіпонуло, він швидко закрутив воду й підніс руки до щік. Холодні. У сестри були теплі. Треба ж, метелики на нігтях – уцілілі, а її не врятували.
Коли Кремінь повернувся, Петрович цмулив віскі, а Васильович смоктав п’яту сигарету поспіль. Прокурор сів між ними, відкоркував нову пляшку й, перехиливши, випив ледь не половину.
– Гришко, стоп! Ти чого? Годі!
Ледве з рук видрали, а бідолаха долоні обтер (на чоловічій сорочці миттю розцвіли дві плями, наче дикий звір лапи поклав), подивився тоскно й видав:
– Ех, Ванька, Ванька, ти хоч знав, що помирають. Попрощатися зміг.
Трійця вмовкла. Пусті пляшки. Похилені голови. Тиша стрибає крізь кільця диму, гойдається під стелею, але нікому з небожителів до неї жодного діла. Так і сиділи. Мовчки. Аж до ранку. Виявляється, є їх трохи. Гріхів. Нажили. Але хто без гріха? Отож, ніхто. Хіба що діти.
Руслана ворушила віями, мружачись під прямим сонячним промінням. Подорож у нікуди. Дівчина визначилась із назвою цієї авантюри майже одразу, як почула, що батько хоче відвести її до «знаючої» людини. «Тільки ти не лякайся, дочко, там трохи дико». Руся зрозуміла все. Не дурна. Батько стояв перед нею розгублений і погляд бігав туди-сюди кімнатою, як миша, котру ось-ось піймає кіт. Кіт – то її хвороба. Батько боїться хвороби, а значить, і саму Русю боїться. Бач, як виходить. Мабуть, правильно – здихатись того, чого боїшся, відвезти подалі – і все. Але зараз Русі все одно, більше того, вона навіть радіє цій подорожі. Правда. Немов маленька, кладе долоню на обличчя, морщиться, відчуваючи, як тепле сонячне проміння лоскоче шкіру. Як же вона скучила за справжнім сонцем!
– Микола Петровичу, треба зачинити вікно – протяг.
Руслана здригнулась. Знов за неї вирішили. Алекс хоча б для годиться цікавилась, а ця… Он, уже озирається, перевіряє, чи Руську протяг, бува, не висмоктав. А що? Раз – і нема. Вже у небі.
– Петровичу, я переживаю. Ну, ці її вибрики. Зупинимось, то хай милується – скільки влізе, а в дорозі треба зачинить вікно.
Батько зітхає, але погоджується:
– Руслано, потерпи. Скоро приїдемо, а там і ліс, і повітря. Сама побачиш.
Змовчала. Як завжди. Очима – в поле, думками – в нікуди. І нема їй діла: куди везуть, чого везуть. Сонця тільки хочеться, щоб багато-багато сонця.
По лісу воно качалося, мов клубок, чіплялося за колючки соснових верхівок,