Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
ж дивізію… Перевірка з області їде… Чуй… не підстрахуєш?
Жінка істерично розсміялась. У дурку, видно час, лишень – біда, крім неї, сови очкастої, тутечки нікогісінько:
– Давай ставку втричі підніму. Хочеш?
– Додому хочу! Додому мені треба… терміново. А я навіть подзвонити не можу, бо зв’язку немає.
Сплюнув. Здається, не пройшов номер з фахівцем… висококваліфікованим.
– На дерево лізь… Гляди, зловить і привітається…
Жінка ображено замовкла, покрутила телефон і демонстративно пішла до машини, мовляв, нічого не знаю – везіть. Паскудство! Що ж робити? Уже всіх обдзвонив. Усіх! І в лікарні дзвонив, і своїм людям, але хіба її так просто знайти – доглядальницю? Ще й з потрібним досвідом, ще й так, щоб зразу ж і в ліс. От хто? Хто згодиться поїхати до чорта лисого, щоб доглядати хвору, від якої закордонна клініка відмовилась? Ну? І з «такою» хазяйкою в комплекті. Куди її на світанку понесло? З самого рання, ще сонце не зійшло, а вже кудись із собакою своїм крилатим двинула.
– Тату…
Серце – гуп, думки – що куля в потилицю. В хату бігом і до дочки:
– Погано?
Лежить тихесенько серед вишитих подушок. Немає крові? Нема. Й дихає ніби рівно. Хух! Нерви ні к чорту стали.
– Я думала, ти мене тут лишив… – і голос тремтить.
Паскудство! Яка ж він скотиняка, от яка тільки скотиняка. Вчора мало дочку не вгробив, а сьогодні тут залишає. І головне, що інакше – ніяк!
– Русь… Мені дуже треба, доць. Дуже. Я ненадовго. Туди й назад.
Зітхнула й очі заплющила. Бачити, видно, не хоче батька такого.
– Я зразу назад. Зразу ж. Стрілою. Ти мене дочекаєшся, і будемо вдвох. Ти і я. Ну… й Інга. Вона вчора тобі допомогла, то ти заснула. І спала цілісінькі сутки.
– Я її боюсь.
Сів, узяв за руку. Треба ж, яка тонесенька. Натиснеш сильніше – і зломиться, як гілочка. Бідна дитина. Невже справді він винен?
– Золотце моє, потерпи. Вона хороша. Ви з нею подружитесь. Краще скажи, що тобі з дому привезти?
Мовчала. Руку не виймала, але й очей не розплющувала. Не хотіла, щоб бачив, як під віями сльози бринять, бо вони йому – отрута-отрутою.
– Ковдру… з клаптиків.
Без ножа ріже. Чорти б вхопили цю роботу! Нізащо б не поїхав, хоч голову рубайте. Адже якщо ковдру просить… значить, думає, бідненька, що назовсім тут лишається. Твою дивізію! Лільчину… мамчину ковдру хоче…
– Тату…
– Що?
– Привезеш?
– Аякже. Що ще треба? Ну, ноутбук? Плазму? А що? Куплю найдорожчий генератор, на сосну тарілку супутникову приладнаємо й готово! Будемо кіно дивитися, еге? І передачі. Ще й Інтернет забезпечу. Де ви там зависаєте? І скайп під рукою. Лялякатимеш з подружками досхочу… Ну?
Кивнула, а пальці тремтять. Плаче?
– Русько…
– …
– Я швидко. Правда. Завтра зранку буду як гвіздок. Чуєш?
– …
– Доць… Я теє… люблю тебе… – поцілував у маківку й