Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
спокій розлився тілом, стало добре і затишно. А що? Годинник он цокає – жива, значить. Сосни шумлять. Під лівим боком вмостилося намальоване янголя. Ніде нічого не болить. Краса. А проблеми… Та які це проблеми? Варто здмухнути з долоньки і полетять за вітром. Подумаєш, батько поїхав. Нехай собі їде. Хвороба? А що Руся може з нею вдіяти? Нічого. Правильно? Є і є. Самотність. Ото ще знайшла біду! Скільки людей на планеті мріють побути наодинці з думками, а в неї цього задоволення – скільки хочеш. Зрештою, яка це самотність, коли є Інга? Відьма? Кльово. Жити у відьмацькій хатині, коли довкола – ліс? «Мєчта», – сказала б Свєтка Попова й від заздрості луснула.
– Кру…
Руслана крізь сон усміхнулась. Еге. Ще й тваринки домашні є. Тьху ти! Птахи.
Петрович дивився у вікно. Кого визирав? А біс його знає. Може, крука? Чорного птаха, який видовбе рештки совісті з його грудей. Може, тоді полегшає? Бо Перебийніс цілісінький вечір топить її, окаянну, а совість ні-ні, та й спливе. Ще й Максимович, прокурорська морда, сіллю на рану:
– Оце взяв і лишив? Саму? Здурів, братику? З ким ти Руську кинув?
А Васильович з другого боку пиляє:
– Який Новий рік? Коли це було?
– Та пішли ви! Руська не сама. Я медичну сестру знайшов. До того ж тямущу. В реанімації найтяжчих виходжувала… – а в самого перед очима віко стоїть з труни. Скільки випив, а не йде з пам’яті. Треба ж було якраз на похорон нарватися. Коли побачив людей біля воріт, зразу й не зрозумів, а ближче під’їхали – жінки чорними хустками голови позапинали, чоловіки хустками підперезані, вінки. Петровичу зразу ж подих перехопило, Василівна забула, що вже без роботи, давай заспокійливим відпоювати.
Доки воно подіяло, зметикував, що відьма про похорон, мабуть, і говорила. Спитав, чи не потрібна, бува, кому робота доглядальниці? Дитину хвору доглядати на хуторі… у Шептулихи покійної… Молодиці очі витріщили, хрестяться, а мужики цигарками пихтять. Думав, що пошлють зараз у такому-то напрямку, коли одна бабка вискочила (мале, дрібне, кажись, Мотькою звати), ухопила за руки, киває. Мовляв, є такі, є. Ледь не обклав бабку триповерховим, але вона перша зорієнтувалась і як чкурне у двір, а звідти вже молодичку за собою притягнула. Петрович глянув. Хустка чорна, під очима – чорне, і в очах трунок стоїть. Правда, очі хороші. Розумні. Він же не дурний, за стільки літ підлеглих читає, що паспорт відкритий. Такій можна вірити. Спитала про хворобу, вік, операцію, терміни. Зразу видно, що тямить. Аж на душі полегшало. Попросив, щоб як управиться, то навідалась до Русланки, грошей давав, не взяла. Порядна, виходить, жіночка. Спершу на пацієнтку подивитись захотіла, а тоді вже вирішувати. Ні… пощастило з доглядальницею на всі сто відсотків. Городове перевернув би догори дриґом, а такої не знайшов би. Тоді чого, питається, труна з голови ніяк не йде? Треба було обов’язково похорон побачить? Га? До чого б це?
– Новий рік… Новий рік. Ніяк не втямлю, Петровичу, який Новий рік?
Знехотя відволікся, бо донжуан ще трохи й закипить, що не може спідницю пригадати. Ех, Ваньок, Ваньок… буде в тебе ще не одна Лідка.
– Отой… Коли ми з малолітками зажигали.
У Васильовича – посмішка на всю пику,