Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
дачі… ну покувиркалися трохи. І нам добре, й вони заробили. Грошей же дали? Дали. Зелененьких, до речі. Та дівкам пощастило.
Кремінь слухав Радченка упіввуха, метикуючи щось своє. Петрович, хоч і набрався до гикавки, а бачив, що дружбан спохмурнів, записав собі щось, замислився. Зате Радко аж палав, спогадами підігрітий. І так у нього все просто виходило, як два плюс два. Ну нічого аж ТАКОГО не сталося. Подумаєш. А як по правді, то братія з тієї новорічної ночі пам’ятала не так і багато. Коли було? За царя Гороха. Ну, стрілись, випили. Був привід. І не один. Колесо фортуни розкрутили – на ура! Ще й Новий рік. Вони молоді, перспективні, успішні, драйвові. Алкоголь у крові ураганом, ще й Іван, здається, куриво десь відхопив. Весело. А таким пацанам можна всьо. Всього й захотілось. Заскочили в «Апельсин», пострибали козликами між красунями малолітніми. То чого було чекати? Схотілося тіла. А вони ж круті? Круті. Дяді пальчиками у натовп ткнули, потрібних дівчаток за столики миттю посадили. Що вже адміністратори плели красуням, їх не обходило. За Новий рік хоч шампусику, а в шампусик – таблеточку (Ваньок добув) – і вези на край світу. Але так далеко не повезли. Лише за місто. У Григорія дача батьківська в лісочку стояла. А там і сауна, і басейн, і повітря дзвенить, і очей зайвих нема. Гуляй не хочу. Два дні гуляли. Кажись, третього січня дівок випровадили. Сьомич розвіз. Точно! Сьомич.
– Петровичу, слухай, Артьом у лікарні надовго завис?
– Біс його знає. Та він уже, мабуть, вдома скаче.
– Дома… Треба заїхати, – в голосі прокурора чулись робочі нотки. – А дівка… відьма твоя… Одна з трьох?
Петрович відчув, як під горло щось тверде підкотилось і стало поперек.
– Вона?
Зіскочив і, спотикаючись, вийшов на вулицю, під небо. Обперся об яблуню, повітря ротом хапає, а клубок не відступає. Максимович з Васильовичем слідом вийшли. Стоять. Дивляться. А у самих думки вервечками – туди-сюди. Наче ж і дурня. Та точно – дурня! Яка помста? Відьма. Могили. При згадці про могили – зчорніли. Цигарка за цигаркою, а не попускає. Нарешті Максимович порішив:
– Я слідаків підключу… про всяк випадок. Інший район – не проблема. Свої люди всюди знайдуться. А ти, Петровичу, заспокойся. Узнаємо, що вона за птиця – Інга-лісовиця…
Петровича знудило прямо на рівно скошений газон. Але коли вміст шлунка вийшов назовні, повернулася здатність нормально дихати. Так і стояв під нічним небом – забльований, пожмаканий, перекошений, і питав чи у себе, чи у дружків, а може, і в неба:
– А як узнаємо, то шо? Руську врятуємо? Еге?
На обрії у відповідь блимнуло. Прокурор Гришка зітхнув:
– Врятуємо. Видно, гроза насувається…
Три рятівниці їхали лісом.
– Ой, щось мені лячно. Оксано, а може, назад? Га?
Оксана мовчала. Перед очима у жінки стояли гори немитого посуду, лавки та довгі столи у саду. На похорон прийшло трохи люду, дякувати Богу, не самі ховали. Зрештою село є село. Яким би покійний не був, а проведуть в останню путь. Он, чоловік напроводжався… У бідолашної занило в грудях, коли згадала, яким його вдома лишила – хмільного ще й поперек ліжка. І чого він поперек