Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
забрала пакет з почавленими налисниками й гукнула до Гальки:
– Якщо кінь не боїться, то і нас не з’їдять. Ходімо.
Подруга очі витріщила:
– Куди ходімо?
– Куди поведуть, дорогенька. У нас з тобою вибір невеликий.
І вони пішли. Попереду Інга вела Шурхота, за конем рухалась Оксана, а слідом брьохали подружки, підтримуючи одна одну під руки. Бідолашні очікували чого завгодно. Що у болото заведе, в урвище скине, сосною привалить. Натомість, прийшовши всього-на-всього кілька метрів, Інга зупинилась.
– Чого це вона?
Спалах блискавки, і трійця помітила хатину під соснами.
– О, так це ж Шептулиха! Прости мене Господи, її хата.
– Еге. Три кроки, а ми б і до ранку не знайшли.
– Зате вона нас знайшла.
Доки жінки шепотілись, новоспечена хазяйка завела Шурхота під навіс між сосен, накинула на коня стару ковд ру і поцілувала. Тварина остаточно заспокоїлась. Стояла, ніби вдома у стійлі, а не серед грозового лісу. Хоча навіть гроза тут ставала слухняною.
– Іч… Диви, диви. Усюди страшне, а тут тілько дощик капотить. Наче заговорено. Еге?
– Галько, ш-ш-ш. Почує. Ну її. Чудна дівка. Нам аби грозу перечекати.
Хазяйка почула, всміхнулась, а трійці наче мурах під шкіру пустили.
– Чого стоїте? Прошу до хати.
Перезирнулись. Галина не втерпіла й до навісу позадкувала, де Шурхіт травичку жував. Точно, травичку. Виходить, лісовиця для коня траву косила, еге? Ще й до грози, бо сухісінька. От питається, звідки взнала, що приїдуть? Га? І що траву косити треба, бо злива вперіщить? Точно, відьма! І вони добровільно до відьми йдуть! Своїми ніжками. Що Оксана першою, то вже нехай. З нею ясно. Від горя хіба думаєш тверезо? Але Нінка… З якого дива вона штурляє Галину в двері, аж упріла?
– Ану давай. Стала, рота роззявила. Доки пускають, іди. Хоч обігріємось.
На цих словах – як бабахне, Галька у двері й вскочила. Нíколи було навіть перехреститися. У сінях, правда, зупинились, стоять, а вода з них біжить, калюжі розтікаються. Ніна тихесенько киває:
– Дівчата, взуття знімайте. Воно босе пішло.
Роззулися. Ноги по дерев’яній долівці шльоп-шльоп. Ідуть вервечкою до хати, а сердечка тріпочуть. Страшко. Коли нічого. У хаті тепло, від печі аж гаряче, свічки горять. Рушнички вишиті, видно, випрасувані, накрохмалені. Травами пахне. Хороше. Затишно. Оксана давай роззиратись, де ж її пацієнтка. А хазяйка рукою махнула, мовляв, далі пройдіть, за грубку. Жінки туди – й роти пороззявляли. Щоб стілько намальовано було? Ще й де? У лісовій хатинці, яка ось-ось у землю увійде? Нащо було малювати, питається? І кому? Зате красиво. Як же тільки красиво! Наче у казці. О, а осьдечки й спляча царівна чи красуня. Бо якщо батько – цяця, значить, дочка – царівна. А на личко глянеш, і зразу – красуня. Тільки худе та бліде надто. Видно, що хворе.
– Спить? Чи непритомна?
– Тю, на тебе, Галько. Розбудиш дитя, – Оксана торкнулась долоньки й полегшено видихнула – все добре. Буде у неї робота. Якщо не збреше