Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
довезе, хоч каміння з неба.
Раптом угорі й справді загуркотіло. З несподіванки жінки голови попригинали. Слухають. А ревіння котиться собі, ліс пробуджуючи. В одну мить сосни захвилювались.
– Що це воно таке? Грім?
– Еге, а хмари не видно.
Хмар не було, натомість запала темрява. Раптово, наче хто накинув велетенську чорну ковдру.
– Диви, дівчата, ще грозу нажене.
Галька, без того стривожена, на місці всидіти не могла і совалася на возі безперестанку:
– Оце вляпались. Аж жижки трусяться. Правда. Може, завернемо? Поки не пізно.
Їй відповів вітер. Загув, завив, заголосив. Жінки попритихали. Видно, таки бути грозі. Погано, якщо вона їх у дорозі заскочить. Ще й темно. Годі щось розгледіти. Шурхіт все одно, що в ніч пірнає.
– Не можна назад, надто далеко заїхали, – зауважила Оксана. – Перечекаємо грозу у Шептулихи. Н-н-о!
Коня не треба було вмовляти. Тварина відчувала наближення стихії, тому рухалась швидко. Жінки за підводу міцніше вхопилися, голови попригинали, щоб гіллям не зачепило. Галина з переляку очі то заплющить, щоб не так страшно, а за хвилину не втерпить – і вже дивиться:
– Господи… Божечку. Понесла нас нечиста сила. Точно заблукаємо!
Блискавка розрізала небо навпіл. Кістяки сосен, вихоплені з темряви, рештки спокою розігнали, й жінка ледь віжки з Оксаниних рук не вихопила:
– Ні, Оксано, розвертай назад. Ну її, відьму…
І тут сталося. Понеслося, закрутило, вивернуло. За гулом свого дихання не було чути, тільки й того, що волосся у всіх трьох під хустками чорними ворушиться. А позаду сосна з тріском об землю – бабах. Галька як закричить:
– Відьма дорогу перекрила! Відьма! Он упало! Ні збоку, ні попереду, а ззаду. Бачите як?
Ніна пакет з їжею до грудей притисла й труситься:
– Як?
– Поперек дороги… Якраз поперек.
Не стрималася й сплюнула:
– А тобі вздовж треба було, еге?
Стихія відповіла завиванням. Здавалося, ще трохи й підніме їхню підводу в повітря, що листок осінній, закрутить й понесе. Затихло раптово, як і здійнялось. Десь високо-високо угорі щось тріснуло – і з неба пішла вода. Лило безжально. Жінки за кілька хвилин змокли до нитки, дорога ж перестала бути дорогою.
– Застрягнемо.
– Гаплик.
Ніби підтверджуючи побоювання Гальки й Ніни, під колесами увесь час булькало й хлюпотіло. Шурхіт витягував воза, докладаючи молодої сили, але так не могло тривати довго. Оксана чим далі, тим краще розуміла, що застрягла чесна компанія у лісі на цілу ніч, а вдома ж… Столи й лавки під відкритим небом мокнуть. Свої вже хай, а то ж сусідські. А Льоша… Хто його контролювати буде? Вп’ється до смерті! Господи, вона ще й бутиль самогону не заховала! Чим думала?
– Ану цить! Краще б підказали, куди далі! Бо пливе усе. От-от вгрузнемо.
Так воно і сталося. Шурхіт спинився, не в змозі витягнути воза. Бідолашний аж голову пригинав, напружуючись, однак сільська колісниця на очах трансформувалась у підводний човен.
– Казала