Шлях додому. Брюс Кэмерон
Читать онлайн книгу.
мною наодинці.
– Знаєш, чому більшість цих людей щодня приходять сюди? – запитав Тай.
Мама подивилася на людей, які сиділи у кріслах.
– Щоб побути з такими ж, як вони.
– Так, звісно, але не лише через це. Насправді їм більше нікуди йти. Вони не такі, як ти, у них немає сина, про якого слід піклуватися.
– Піклуватися, – повільно повторила Мама. – Не впевнена, що це правильне слово. Насправді все навпаки.
– Розумію. Я просто кажу: коли ці люди дізналися, що ти крадькома привела сюди собаку, у них з’явилося відчуття, ніби вони мають мету. Розумієш? Дай їм когось перемогти. Вони ж воїни, їм корисно повернутися на поле битви, навіть якщо це лише бунт проти дурного правила щодо собак. Чому б тобі не привести Беллу сюди завтра?
– О, я не думаю, що це гарна ідея, Таю. Якщо лікар Ґанн дізнається, Лукаса можуть…
– Лікар Ґанн не дізнається, – перервав її Тай. – Ми сховаємо Беллу від нього й від усіх, кого це може хвилювати. Гаразд? Зробімо це, Террі.
Наступного дня, коли Лукас «Пішов на роботу», ми з Мамою подалися разом з ним! Мене відвели до моїх друзів у великій кімнаті з кріслами. Мама також сіла там і почала говорити з людьми. Усі були раді мене бачити.
У чоловіка на ім’я Стів більше не було того дивовижного солодкого соусу.
– Хочеш трохи тортика?
Просто чудово. Мені подобався Стів. Мені подобався Марті, який поборовся зі мною на підлозі. Мені подобався Дрю: у нього не було ніг, але він покатав мене у своєму кріслі. Я сиділа в нього на колінах і махала хвостом, а люди сміялися. Хоча запахи були не такі, як під час поїздки в автівці, мені подобалося притискатися до Дрю, коли ми їхали. Я подумала, що наступного разу в машині Лукас може дозволити мені сидіти в нього на колінах.
Це був неймовірний день. Усі пестили мене, пригощали ласощами й дарували любов.
Я робила «Сидіти» для Джордана, а він давав мені шматочки гамбургера, а потім Лейла сказала: «Лікар Ґанн іде!». Тоді Тай схопив мене і відніс на диван, де сидів Мак.
– Белло, лягай! – сказав Тай.
Мак простягнув до мене руки, і я лягла на нього, щоб утішити. Хтось накрив мене ковдрою. Я не розуміла цієї гри, але, коли трохи поворушилася, Мак поклав на мене свою руку й стримав. Його серце калатало.
– Лікарю Ґанн! – почувся гучний голос Тая. – Ми можемо обговорити необхідність того, щоб сюди підключили кілька каналів, окрім прогнозу погоди?
Почулися інші голоси. Я нерухомо лежала, притиснувшись до Мака.
– Хороша собака, – прошепотів він так тихо, що я ледве розчула.
Коли ковдру прибрали, люди аплодували й казали мені, що я хороша собака, а я радісно махала хвостом.
Пізніше я дізналася, що жінку з підсобки звати Олівія. Вона прийшла провідати мене, дала трохи ласощів, потім підвелася і поговорила з Мамою.
Того вечора Мама кілька разів промовляла її ім’я.
– Чому ти не запросиш її на побачення? – запитала Мама Лукаса.
Я принесла м’ячик і, втупившись у нього, сподівалася, що Лукас кине його по підлозі.
– О, не знаю. Може, тому що вона ненавидить