10 слів про Вітчизну. Олексiй Чупа
Читать онлайн книгу.
появи цього котяри в житті Аґнєшки прозаїчна й проста. Одного разу, років сім-вісім тому, коли вона ще не визначилася чітко з місцем чоловіків у своєму житті, їй зробили боляче. Вона мало не цілими днями ходила тоді рідним районом Варшави, вимокаючи до нитки під квітневим дощем, сподіваючись захворіти і вмерти. Кохановська, як і більшість схильних до творчості людей у її віці, впивалася цією трагедією. Це нещастя робило її щасливою від усвідомлення того, що вона вміє так гостро, щиро й глибоко відчувати. Вона пила свою самотність і своє розставання, просто-таки купалася в них, не беручи до уваги все те, що відбувалося у світі за межами особистої драми, і планувала прожити так решту життя – болісною й чутливою.
Але не так сталося, як гадалося, що, втім, не така вже й рідкість у віці «трохи за двадцять». Одного дня неподалік від свого будинку, там, де до війни була стара молочарня, а потім, у пізніші часи, бар, у якому збиралися надвечір мало не всі чоловіки з їхньої вулиці, вона знайшла картонну коробку, дбайливо поставлену під каптурик, на сухе місце. Там, судячи зі звуків, сиділо залякане кошеня. І справді, відкинувши верх, Аґнєшка побачила малий сіро-бурий пухнастий клубочок, який пищав так, що їй рвалося серце. Ні, нещасливе кохання не було забуто моментально, ні! Але тепер у неї з’явився колега по нещастю – цей кіт. Сльози тимчасово було витерто, серце міцно зашито нитками турботи й ніжності, а коцура урочисто принесено додому, відмито, вичесано й нагодовано половиною сардельки й молоком. Наступний рік Аґнєшка майже невідлучно провела з котом, якого назвала Пілсудським за довгі вуса й рішучий характер, ледь не щодня напивалася й нікого більше не потребувала. Лише через рік, наступної весни, знову вирішила, що варто жити, і пішла гуляти містом, як раніше. А вже вирослий сіро-бурий котяра із зухвалою розбійницькою мордою сидів на підвіконні й дивився, як його красива хазяйка радісно, але ще не дуже впевнено простує вулицею.
З книжками була така ж історія, як і з ірисками. Це те, що вона не могла викреслити зі свого щодення і що, на перший погляд, видавалося всім доволі непоганою рисою. Тільки-от познайомившись з Аґнєшкою Кохановською ближче, можна було помітити, що її любов до книг фанатична і відгонить мало не релігійністю. Квартира на Зомбковській мала дві великі кімнати, довгий коридор, кухню, ванну, туалет і балкон. Найдавніші друзі Аґнєшки добре пам’ятали, що, ідучи до неї в гості, варто прийняти душ удома, бо часто траплялося так, що навіть глибока ванна була завалена книгами, які вона купила кілька годин тому на розкладках неподалік і які поки що не було куди покласти. Вони знали, що в кухні існують цілі стоси книжок, які можна використовувати замість стільців, а часом і замість ліжок. Це мало кого дивувало, але коли друзі хотіли когось привести до Аґнєшки вперше, то мусили про це попереджати гостей, аби обійшлося без неприємностей.
Одного дня ситуація дійшла до критичної, за книжками вже не видно було меблів, а Аґнєшка майже перестала їсти, поринувши в читання міцно й надовго, не бажаючи звідти повертатися. Троє найближчих на той час друзів збиралися