10 слів про Вітчизну. Олексiй Чупа
Читать онлайн книгу.
співаєш? – спитав Роман, підходячи ближче.
– Привіт! Азнавура співаю.
– Ти французьку знаєш? – поцікавився він.
– Ні, просто собі мугикаю, – пояснила Аґнєшка. – То що, готовий?
– Не знаю, – чесно відповів Роман.
– Ну, менше з тим, ми вже зустрілися. Ходімо! – І перша рушила вулицею.
Роман кілька секунд постояв, потім махнув на все рукою і, пришвидшивши крок, наздогнав її. Він ішов праворуч від неї, на крок позаду, вивчав профіль, який учора здався йому симпатичним, а сьогодні вже однозначно вродливим. Аґнєшка рухалася швидко, не озираючись, не говорячи до нього. Довге пухнасте волосся, стягнене ззаду стрічкою, хиталося в ритм ході, очі мружилися від снігу, язик раз по раз злизував із вуст розтоплені сніжинки, і Роман піймав себе на тому, що від її губ не відриває очей уже кілька хвилин. Єдине, що могло виказувати в ній занепокоєння, – це худі довгі пальці, що жили наче своїм життям, нервово рухалися, торкалися одне одного, стискалися в кулак, а потім випростовувалися на всю довжину, пальці, що ніяк не хотіли ховатися в кишені, і щохвилини внутрішня напруга виштовхувала їх звідти, від чого вони мерзли під снігом, стаючи все менш рухомими і все більш напруженими. Стороння людина, – така ото, як Роман, якби він не дивився невідривно на вологі вуста, – могла б подумати, побачивши ті пальці зараз, що Аґнєшка дуже сильно нервує. Але будь-хто з її знайомих миттєво спростував би це, пояснивши, що Кохановська завжди така. Особливо останнім часом.
Осінні місяці виходили доволі неспокійними. Хоча неспокійними – це сказано занадто слабко. Радше – безнадійними. Марними.
Кохановська продиралася крізь варшавську сльоту й тумани важко, під вечір майже повністю втрачаючи сили. Горло боліло, ноги мерзли, і нова книга їй відверто не йшла. Не написати нічого за наступні півроку – до терміну здачі матеріалу редакторам – значило поховати себе власними руками, залишитися, хоча б і на нетривалий термін, без грошей і заняття. Аґнєшка багато курила й проклинала контракт, який колись підписала. Кохановській здавалося, що її навмисне заманили до пастки.
– Аґнєшко, тобі через півроку здавати книгу, – повідомив наприкінці літа роботодавець.
– Я в курсі, у мене є ціла купа чернеток, і складається доволі цікава історія, – спокійно відповіла Кохановська. – Може, навіть швидше впораюсь.
– Чудово, – закивав шеф. – Сподіваюся, там буде про кохання.
– Ні, не буде.
– Якщо це буде чергова книга про недоліки суспільства, я її не видам. Ти пишеш гарно, але зовсім не орієнтуєшся в тому, що хочуть читати люди. Вони втомилися від катаклізмів, утопій і антиутопій, містифікацій і правдовиголошування, їм хочеться почуттів. Ревнощі, пристрасть, кохання! Розумієш? Та що я тобі пояснюю! – раптом закричав він.
– Кохання? – перепитала Аґнєшка.
– Так, кохання. Напишеш?
– Я в нього не вірю. Як я зможу написати про те, у що не вірю?
Шеф