З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа
Читать онлайн книгу.
аж підскочила Наталя.
– Зірка.
– Звєзда! – гордо встав викликаний Міша Бойчук.
Ну, і так далі. Цукерка – канфєта, синиця – сініца, ялинка – йолка. І тут раптом сталося те, що дивним чином паралізувало клас.
– Кущі.
Спершу потяглися всілякі непевні руки, хиталися туди-сюди, як очерет чи волоски довкола лисини вчителя фізики на вітрі. Й відтак безсило опадали. Моя ж стриміла гордо, як телевежа на Маковиці, бо я знала точно.
Діти щось непевно бубоніли. Орися Степанівна, здається, опитає цілий клас цих непросвітлених, аж поки зауважить мою затерплу руку й вирячені очі. Я так тягла і трясла тією рукою, що вже ледь не вкакувалася, а вона – повний ігнор. Нє, ну так нечесно?!
Все. Опитала всіх. Всіх, крім моєї погибелі – Тороуса. Він же у нас супервідмінник, як і я. І зараз точно обламає мені всі мої малинові гілки разом із кущами. Рука моя безвільно відвисла, як патичок героя-коханця, котрому на піку найвищого розпалу показали фото його вчителя фізкультури в середніх класах. І тут сталося неймовірне.
– Кущьйо! – видав Тороус.
Я ледь не впала у глибоку кому від нежданого щастя.
– Ну, давай, Карпа… – зітхнула Перша вчителька.
– Кусти!!! – тріумфально закричала я, і для мене заграла чарівна музика.
Чарівна музика у нас, власне, грала не так уже й рідко. Впродовж усього першого класу навіть. Орися Степанівна або відкривала принесену з дому музичну скриньку – пластмасову, білу, з золотими візерунками, – або сама бемкала салатовими молоточками по металевих зубчиках ксилофону.
Чарівну музику треба було заслужити неабиякими розумовими чи поведінковими здібностями на всіх чотирьох уроках. І коли Орися Степанівна казала:
– Сьогодні чарівна музика грає…
(Увесь клас жадібно тамував подих.)
– Для Лариси!
Клас голосно і заздрісно зітхав, а Лариса червоніла й дерла носа вище за свої морковні бантики.
І хоч таку саму білу музикальну шкатулку мав наш сусід дядя Ваня, я нізащо б не повірила, що був у ній хоч грам чогось чарівного. Що це за чарівне таке, якщо будь-хто його відкриє і заграє музика?!
Правда, одного разу справжній чарівній музиці для всіх настав кінець.
Діло було влітку.
Орися Степанівна на літо роздавала нам додому речі на збереження: тому кубики, тому ляльку, тому картину.
Я не пам’ятаю, кому дісталася шкатулка, але в чарівний ксилофон я як уп’ялася змокрілими від хазяйновитості пальчиками, так удома вже й відпустила.
– Шо це ти притарабанила? – поцікавилася мама.
– А, так. На канікули роздали нам…
Я невизначено махнула рукою і замкнулася в дитячій.
З блакитних шпалер на мене зацікавлено позирали ще не затерті на той час нашим із сестрою сумісним проживанням зайчики й ведмедики зі смугастими м’ячами.
«Ха-ха…» – можливо, подумала я. І, що менш можливо, здвигнула гори демонічним сміхом.
Відкрила бежеву пластмасову кришку, взяла до рук молоточки…
Шо,