Яремча, 2011 – Київ, 2012

      Я і Слава

      Ви висіли коли-небудь на дошці пошани? Я висіла. І лице моє було таке чесне, хоч під прозору пластмаску на жовтенятську зірочку клей. Такі зірочки були лише у найкрутіших із нас – у Лариси Процючки, наприклад. У всіх інших був навіки викарбуваний – ні, не в серці, а на зірочці металевій, з золотком зі зворотного боку, – володя-ульянов, кучерява бестія, що розбила синє горня й не зізналася. А той, що під прозорою пластмаскою, – він наче з чорно-білої фотографії зійшов. Із чолом своїм високим та ясним.

      – Із мови – п’ять, з математики – п’ять! – хвалився володя-ульянов оцінками татові в «Читанці». Орися Степанівна озвучувала ці понти кучерявого зубрили дзвінким, бадьорим і повчальним голосом водночас.

      Увесь клас тихо ненавидів Володю Ульянова – мало того, що в дитсадку треба було доїдати всю гидку кашу й розварені овочі, бо Лєнін заснував Общєство Чістих Тарєлок, то ще й тепер треба було йти слідами цього вис кочня, приносячи додому тільки відмінні оцінки й верещачи про них на всю хату. Щоби батькам не було за тебе соромно перед Партією. Тільки ось мені чогось уявлялося, що тато його, поки Володя з «Читанки» бігав по хаті, знявши черевики та портфель, сидів у туалеті й читав газету «Правда». Мугикав щось автоматично у відповідь на синочків квартальний звіт, але, якщо чесно, було йому на це все глибоко насрати. В буквальному сенсі.

      Добре, що я ці свої здогади не виклала вголос Орисі Степанівні. Бо хоч у дитини й багата фантазія, а в жовтенята могли б і не прийняти. І хто б тоді стояв у ярем-чанському Музеї партизанської слави перед вітриною з гільзами і слухав «Дрємлєт прітіхший сєвєрний горад» у виконанні старшого за нас на чотири роки А-класу? І кого б тоді мама повела до ресторану «Плай» на третьому поверсі торговельного комплексу їсти відбивну з грибами?! Профукала б я все своє щастя і до ресторану