Мануал до черепахи. Тетяна Савченко
Читать онлайн книгу.
зламалася б. Ольга користається принаймні з того, що має. Вона робить незворушне обличчя, а потім повільно і акуратно малює на його тлі усмішку. «Хоч би вона помітила, хоч би помітила», – думає Ольга, але стара не помічає.
Якась жінка з ложі нещасливих виходить на зупинці, і її сусідка керує пересуванням людей довкола себе, щоб посадити бальну стару. Стара сідає біля вікна, досі схлипуючи. Її місце – одне з найкращих, VIP-ложа, та це анітрохи не применшує її очевидного глибокого нещастя.
Юрій-старший про Варварку
Юра-старший розповідає, йому 20 років.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 1 місяць.
Протягом перших двох місяців ми думали, що Варварка помре. Юра-менший ходив до мене в повітку і раз по раз запитував: «Коли Варварка вже помре?» «Скоро», – казав я і сам думав: скоріше б уже. Вона голодна була, безперервно кричала, то ми її виносили з дому і клали під деревом, щоб котрась із жінок її нагодувала. Не знаю, мабуть, хтось її таки годував. Принаймні по певнім часі Варварка замовкала, і її можна було забрати до хати.
Інна, замість допомогти, просто всіх діставала. Але вона померти не могла. Хіба на дорозі, гасаючи, утрапила б десь під машину. Або привалила себе тою шафою, що їх совгала по хаті безперестанку.
Інна про Інну
Коли діти раптом лишаються самі, хай на день-два, усяким «треба», «мусиш», «заведено» і «не можна» невідворотно доводиться витримувати перевірку на міцність.
Інна розповідає, вона має 27 років.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 15 днів.
Я прокинулась, було досить рано. Я лежала й уявляла, як піду донизу і, скидаючи ковдри з ліжок, гукатиму: «Пора вставати, усі збираються до школи, усі, усі, нема чого ото!..» Це буде непросто. Юрек, мабуть, спробує збунтуватися. Головне відразу показати, що нікому спуску не даси. Михалька нехай робить сніданок. Ольга цілком спроможна намастити канапки… А я… я за всіх думатиму. Треба дивитися, щоб усі вмилися як слід, почистили зуби… Стільки всього…
Я дочекалася, поки хвилинна стрілка доповзе-виповзе на самий вершечок, туди, звідки дорога тільки вниз, і тоді теж пішла вниз, до вітальні.
За столом сиділи обидва Юрки, Михалька і навіть Оля із Зоєю, яким нікуди не треба було поспішати. Усі якісь урочисті, наборсулені – тьху. Михалька незграбно колупалася в пательні лопаткою – накладала яєчню з помідорами. На холодильнику ввімкнули радіо.
На столі стояв стосик порожніх тарілок і одна окремо – у Зої, вже з яєчнею. Зоя розмахувала шматочком на виделці і тихо скиглила, що гаряче, але її ніхто не слухав. Чай іще не наливали, але чайник уже скипів і простоював. Усе в чіткій відповідності до виробленого роками ранкового ритуалу. Старанно відтворена групою аматорів картина щасливого родинного сніданку. Найбільше мене вбила «мишка» – наша скляна чаша з горіхами, якій за ніжку править темно-сіра