Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович
Читать онлайн книгу.
перестав дошкуляти, щойно тільки вони спустилися зі сходів і вийшли в сад.
– Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну, та нічого, знайдемо.
– А ви помітили, що там, на горищі, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного сліду. Здається, там давно нікого не було, хоча…
– Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? – капітан витяг із кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. – То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.
По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».
У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:
– Це той, що ви з ним розмовляли?
Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:
– Авжеж, прошу пана, то я.
– То ви були сторожем у семінарії?
– Ні-ні, не я. Оно сторож, – і він кивнув на хрест.
– А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?
– Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…
– Ви казали, що були свідком розстрілу?
– Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я – де там…
– Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.
– Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?
– А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?
– А це не я!
– Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!
– Та й мене нема. Але вони є.
– Хто?
– Ті, що стежать за вами.
Капітан здивовано роззирнувся.
– Ви їх не побачите, – сказав старий. – Вони думають, що гра усе ще продовжується.
– Яка гра?
– У м’яч.
– Хто – вони?
Та старий скорчив дурну міну і засміявся:
– Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!
Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.
– Так я і думав – божевільний, – промовив капітан і подивився на учителя. – А ви що мовчите?
– А