Месопотамія. Сергій Жадан
Читать онлайн книгу.
хитро й розумно розставляючи повсюди пастки. Спав із її телефоном, гуляв під своїми вікнами, замастив замок моїх дверей пластиліном (добре, що хоч пластиліном, думав я), писав мені записки з чорними мітками та вудистськими закляттями. Мене все це виснажувало, я втратив сон, втратив спокій, навіть захотілося якоїсь миті повернутися додому. Мені було шкода малого, якого я відверто діставав, шкода її, що не могла знайти собі поміж нами місця, а вже як шкода було самого себе – про це краще взагалі не говорити. Так почалося літо, так померли всі мої мрії.
Вона зайшла у п’ятницю надвечір, забігла з вулиці відразу до мене. Кинула торбу, звідти посипались візитки, блокноти, контейнер для лінз. Ходила квартирою, старанно оминаючи мене поглядом. Говорила про спеку, що впала на місто, про птахів, що не давали спати, про проблеми з водою, я спробував її перепинити, але вона якось рішуче виставила долоню, мовляв, стій, де стоїш, і сказала:
– Ромео, – сказала, розглядаючи шпалери, ніби шукаючи помилки в малюнках, – в мене подружка завтра заміж виходить. Запросила на весілля. Мені немає з ким піти. Пішли разом.
– На весілля? – насторожився я.
– Це поруч, – швидко заговорила Даша, – подарунок я вже купила.
– А малий?
– Посидить удома, – суворо сказала вона.
– Як скажеш, – погодився я.
– Лише одягнись нормально, – порадила Даша, підхопила торбу й зникла в коридорі.
На ранок вона стояла перед моїми дверима. З малим, звісно, куди ж без нього. Сказала, що няня захворіла, що до сусідки серед ночі приїжджала швидка, що в знайомих у конторі перевірка, одне слово, немає з ким його залишити. Мала дещо припухле від сліз лице, тому одягла великі сонцезахисні окуляри. Малий дивився на мене переможцем. На руці в нього бовтався ролекс – палений, але красивий.
Краще, звичайно, було б нікуди не йти. Ясно, що краще було б не йти. Хто мене туди тягнув? Ну, як хто? Вона мене тягнула, вона. Вона йшла попереду в чорній сукні, з чорною торбинкою, тягнучи малого, кидаючи на мене розпачливі погляди. Я йшов позаду, тягнув подарунок (щось скляне, максимум – порцелянове) і не міг відвести очей від її ходи, від того, як вона ступала теплим битим асфальтом, як рухалася в цій своїй сукні, ніби весілля вже почалося, ніби почалося свято й слід було святкувати прямо тепер – під акаціями та липами, під синіми небесами червня, у місті, про яке вона так багато мені розповідала, на вулицях, де з нею всі віталися. Я знав її менше місяця, але встиг звикнути до її хапливих рухів, до її сварливих розмов, до тепла її рук, до холоду її очей. Літо буде довгим, сонце буде пекучим, мої радощі будуть сумнівними, мої муки будуть пекельними. Завершиться все щасливо, до кінця не доживе ніхто.
Весілля святкували в лазнях. Я навіть не здивувався, різне буває. У мене знайомі колись одружувалися в спортзалі, під баскетбольними кошиками, також по-своєму романтично. І ось тут теж було таке таємне, законспіроване місце: ліворуч