– Могла б мене про це спитати віч-на-віч, – усе ж таки пробую відвоювати своє право на приватність.

      – У тебе ж ніколи немає часу. Ти завжди зайнята, працюєш, – говорить те, що найлегше.

      Оця простота, ця впевненість, з якою проголошує речі, яких не існує, а якщо й існують, то тільки в її уяві, мене обеззброює і відбирає дар мови.

      – Мамо, але ж ти ніколи не намагалася мене почути. Ти навіть не годна дослухати до кінця те, чим із тобою ділюся, якщо, звичайно, це не чергова плітка про котрусь знайому чи знайомого! – запізнілі аргументи.

      – Про що ти? – здивовано.

      – Ет, – махаю рукою, бо розумію: у мене жодних шансів.

      Сьогодні нічим не краще і не гірше, ніж учора. З якого дива мати повинна змінити свою думку, яку так дбайливо плекала більшу частину свого життя?

      – І ще я подивилася фільм «Кармен».

      – Вінсенте Аранди?

      Мовчить.

      – Той, що отримав премію «Гойя»? – намагаюся уточнити.

      – Не знаю. Той, що стояв у тебе на полиці.

      – І що? Сподобався?

      Цей фільм я дивилася із завмиранням серця кілька разів. Жінка, з якою ніхто не міг зрівнятися, жінка, народжена, аби підкорювати. Чоловік, готовий на все заради жінки. Пас Вега в головній ролі.

      – Курва – вона завжди курва, – мелодійно, влучно, лаконічно.

      – Мам, але ж це шість номінацій на премію «Гойя»! – не стримуюся, підвищую голос.

      – То й що?

      – Але ж це екранізація на весь світ відомої новели Проспера Меріме! – Думки плутаються, пхаються одна наперед одної, і я не вмію відшукати слів, аби властиво обуритися таким однобоким баченням.

      Чомусь стає боляче. Не за світове кіно, не за премію «Гойя», не за Проспера Меріме і навіть не за Пас Вегу, бо вони тут ні до чого. Чомусь болить за себе. Болить за почуття, яких не знала, але яким у глибині душі заздрила.

      Кожен залишається при своєму.