Мене розбудив дзвінок мобільного телефону.

      – Алло, ти що, спиш? – сміється, аж заходиться.

      Він уміє прокидатися зранку цілковито свіжим і, на відміну від мене, бадьорим. Бо я, розплющивши очі і звівшись на ноги, ще якийсь час нипаю по своєму помешканні мов уві сні. Від ліжка – в лазничку,[4] з лазнички – на кухню, поставлю на плиту чайник, поллю квіти, приготую каву. І тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логічному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.

      – Ні, не сплю, – розуміючи, що це безглуздя, брешу, бо ж не хочеться, щоб із тебе спозарання кпили. Тільки-но розплющила очі і намагаюся зрозуміти, де я. Вчорашні поклони королю Данилу Галицькому даються взнаки.

      – Тоді скажи, на якому етапі свого маршруту ти перебуваєш: ставиш чайник чи поливаєш квітки? – регоче ще голосніше.

      Ото є з чого сміятися! Можна й образитися. А чому б і ні? Він сміється з того, що мені дороге, з моїх звичок, уподобань. Себто з мене. Можна сказати, з найінтимнішого, бо тільки він про це знає, бо тільки він ось уже два роки час від часу ночує в моєму ліжку. Він цього не цінує, очевидно. Він, мабуть, не зауважує або не надає значення тому, що він у мене один. А може, прагне не зауважувати. Бо тоді виходить так, що я в нього також повинна бути одна?… А це вже дещо інше. Це як мінімум обмеження свободи.

      – Тебе чекаю, – солодко, бо, поки реготав, згадала, що в мене канікули.

      – Ов-ва! Тоді відчиняй двері.

      – Ти що, тут? Під дверима? Вже?

      – Може, усе-таки впустиш чи так і будемо розмовляти, мов засуджені?

      – Пущу, пущу… – бурмочу собі під ніс.

      Люблю несподіванки, але не такі.

      На ходу взуваю капці, намагаюся втрапити в рукав халата. Наполовину вбрана, з одним капцем на босих ногах – той, другий, наче випарувався – відчиняю двері.

      – Ого!

      Павлова усмішка сходить з уст, очі округлюються, стають твердими і лупатими, як у тваринки, якій спочатку дали, а за мить відібрали їжу. Мимоволі простягає до мене руки, але майже відразу їх опускає.

      Я не розумію, що є причиною такої різкої зміни його поведінки. Так, відомо, що ранок – це не найкращий час для жінок, особливо коли вони щойно з ліжка – невмивані, незачесані. Та Павло безліч разів мене бачив такою. Ще й безсоромно жартував, що, хоч як дивно, впізнає мене, бо свою дружину, яка на ніч знімала макіяж, зранку не одразу признавав.

      – Що «ого»?

      Про всяк випадок

---

Скачать книгу