Спогади про Шерлока Голмса. Артур Конан Дойл
Читать онлайн книгу.
спустилися в долину. Голмс попросив мене обійти її праворуч, а сам пішов лівіше, але не встиг я зробити й п’ятдесяти кроків, як він почав гукати до мене й махати рукою. На м’якій глині біля його ніг виднівся чіткий кінський слід. Голмс вийняв із кишені підкову, яка якраз підійшла до відбитка.
– Ось що таке уява, – всміхнувся Голмс. – Єдина чеснота, якої бракує Ґреґорі. Ми уявили собі, що могло б статися, вирішили перевірити ідею, і вона підтвердилася. Ходімо далі.
Ми пройшли дном яруги, що хлюпала під ногами і з чверть милі крокували сухим твердим дерном. Знову почався невеликий схил, і ми ще раз побачили сліди, потім вони зникли та з’явилися лише через півмилі, зовсім близько від Мейплтона. Першим їх побачив Голмс: він зупинився й тріумфально вказав на них рукою. Поруч із відбитками копит на землі виднілися й сліди людини.
– Спочатку кінь був сам! – вирвалося у мене.
– Еге ж, спочатку кінь був сам. Стривайте! А це що таке?
Подвійні сліди людини та коня різко завернули в бік Кінґс-Пайленда. Голмс свиснув. Ми пішли тими слідами. Детектив не підіймав очей від землі, а я повернув голову праворуч і з подивом побачив, що ці ж сліди йшли й у зворотному напрямку.
– Один-нуль на вашу користь, Ватсоне, – сказав Голмс, коли я вказав йому на них, – тепер нам не доведеться робити гак, який привів би нас туди, де ми стоїмо. Ходімо зворотним слідом.
Нам не довелося йти довго. Сліди закінчилися біля забрукованої доріжки, що провадить до воріт Мейплтона. Коли ми підійшли до них, назустріч нам вибіг конюх.
– Геть звідси! – залементував він. – Нема чого вам тут робити.
– Дозвольте лише задати вам одне запитання, – попросив Голмс, встромляючи вказівний і великий пальці в кишеню жилетки. – Якщо я прийду завтра о п’ятій годині ранку побачити вашого господаря містера Сайлеса Брауна, це не буде занадто рано?
– Скажете таке, «рано», сер. Мій господар підіймається вдосвіта. Та он і він сам, поспілкуйтеся з ним. Ні-ні, сер, він прожене мене, якщо побачить, що я беру у вас гроші. Краще потім.
Тільки Шерлок Голмс опустив у кишеню півкрони, як із хвіртки вибіг немолодий чоловік, зухвалий на вигляд, із батогом у руці, і заверещав:
– Це що таке, Даусоне? Брешете, так? Маєте справи, чи ні? А ви якого біса приперлися?
– Щоб погомоніти з вами, любий мій сер. Усього десять хвилин, – найніжнішим голосом промовив Голмс.
– Не маю часу розмовляти з усілякими пройдисвітами! Тут не місце стороннім! Забирайтеся геть, або я зараз же спущу на вас собаку.
Голмс нахилився до його вуха й щось прошепотів. Містер Браун сіпнувся й почервонів, як буряк.
– Брехня! – закричав він. – Мерзотна, нахабна брехня!
– Дуже добре! Ну що ж, будемо розмовляти прямо тут, при всіх, чи ви воліли б зайти в будинок?
– Гаразд, ходімо, якщо хочете.
Голмс усміхнувся.
– Я повернуся за п’ять хвилин, Ватсоне. До ваших послуг, містере Браун.
Повернувся він, між іншим, аж через двадцять