На запах м’яса. Люко Дашвар
Читать онлайн книгу.
намагався – не те! А ще ті нерви! Куди не руш, Тома услід.
– А шо то ти, Петре, тиняєшся, ніби душу загубив?!
– Е-е-е, жінко! – Та далі метикувати.
Засів у туалеті, на унітазі бакси на купки розділив, перелічив тричі – тільки б не прорахуватися, бо Тома враз аферу викриє! Заначку в труси запхав, легальну частину навпіл склав, у кишеню штанів засунув і вже намірився покинути прихисток, а тут тобі – стріль!
– Йо-ма-йо! – Аж унітаз під ним рипнув. А угода?! Там же чорним по білому – «Продав за три тисячі…» Як Тома про угоду спитає, що казати? Сховати! А дівка та… Гілка! Точно ляпне Томі, бо жінка – хрест на пузі! – обов’язково попхається на Лупин хутір і запитає: «Скільки за хату дала, сердешна?» Звикла у своєму магазині всіх хоч на копійку обдурювати, а саму – піди спробуй.
Загорював. Тричі воду з бачка спускав. І вчетверте натиснув. З переляку. Бо жінка під дверима стала та як гаркне:
– Чого застряг? Живіт муляє? Чи совість?
От зараза! Петро з туалету вискочив, куртку в руки та до дверей.
– Куди?! – Жінка брови звела, на порозі стала.
– Стрес чогось в організмі… Піду… на Лупин хутір, – не зумів збрехати.
І не спитала «якого біса?», «нащо?» чи «чому тепер?».
– Гроші давай!
– Так я теє… Саме збирався. – Віддав жінці півтори тисячі баксюків. – Дівчина та, що хату купила… Аби не змерзла. Треба перевірити.
Тома око примружила, на чоловіка скептично зиркнула:
– А чого ж?! Сходи… Перевір… Та на вечерю додому щоби тверезим повернувся. Чуєш?
Реп’ях сунув Капулетцями в бік Лупиного хутора, ярився – клята жінка! Прямо в душу штрикає. Добре, що услід не попленталася. А могла б… І що тоді?
Біля капулетцівського клубу кум. Курить, у сніг плює. Та злий.
– Христос народився! – Петро йому.
– Ще вчора вночі народився, коли ми зламаного Полкана тягли, – буркнув Галаган.
– Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж…
– Кому свято, а кому біда! У мене кролі горілки нанюхалися й повиздихали!
– Всі? – Реп’ях і про Різдво забув.
– Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за ніч – каменюки, не кролі. М’ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало.
– У кролів хіба алергія на горілку? – зацікавився Петро. – Свині, приміром, не дохнуть.
– А все хата твоя! – роздратувався кум. – І нащо ми попхалися до мого кролятника її обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: півпляшки прямо біля кліток розлив. Я думав, минеться, а воно…
– Ти теє… – пройнявся Реп’ях. – Давай хоч обдерти їх допоможу.
– Свято ж… – Микола кинув недопалок у сніг, пішов до кролятника. – Гайда. Пом’янемо.
– Кого?
– Кролів.
– А раптом інші повиздихають?
– Чи ми дурні горілку на клітки лити?!
Хильнули по чарочці й таки взялися кролів обдирати.
– А я оце на Лупин хутір іду, – сказав Петро.
– А чого ж? Сходи, – чисто, як Петрова Тома, відказав кум. – Може, нова ґаздиня в тій хаті задубла