На запах м’яса. Люко Дашвар
Читать онлайн книгу.
захопилася й не почула, як рипнули двері.
– З Різдвом… – почула.
Ком у горлі. Знічено зиркнула на худорляву сумну Уляну.
– І тут… люди є?
– Люди всюди… – відказала ґаздиня.
Майка – ага. Мотильнула косами. До стільця.
– Піду… – буркнула, наче не зраділа новині. Люди всюди, всюди люди! Джинси, светрик, шапка, шалик. Геть.
Уляна мовчки спостерігала, як вдягається дивна гостя. Худенька бліда дівчина з русявим волоссям, цікавим кирпатим носиком і глибокими сірими очима під рівнесенькими чорними бровами здавалася такою старезною й мудрою, наче все на світі наперед знала, тож і не витрачала сил і слів на зайву метушню. Уляна й собі слова вкоротила:
– Проводжу.
– Сама.
– Там у тебе гості.
– Які гості? – Майка обкрутила шалик навколо шиї, зиркнула на горщик – у шлунку тепло. Знітилася: нажерлася і не подякувала…
– Піч лагодять, – сказала жінка.
Майка почервоніла до скронь, плечима розгублено знизала.
– Дякую… Каша – ульот.
– Звичайна каша. Ходімо.
Майка вийшла на ґанок, роззирнулася зачудовано – мамо рідна! Новий сніг вкрив усе навкруги – хати в білих шапках, соснові віти попрогиналися, луг чистим вирівняно, навіть на колодязі-журавлі зверху біла пімпочка. Над головою небеса блакиттю розстаралися. І без краю то, без краю. Наче боже око стежить пильно, аби ніхто не сіпнувся те диво зіпсувати.
Ступила з ґанку в чистий сніг. Геть не холодно. Пішла по подвір’ю до хвіртки: так он ти який, Лупин хутір. Учора й не роздивилася. Ліворуч від Уляниної хати ще дві примостилися: з димарів прозорі цівки. Не порожні? Просто навпроти – за двадцять кроків, рукою дотягнешся – її хатинка сіра, поряд покинута будівля з колодязем-журавлем і ще одна, жовта, як звіробій, напівзруйнована.
– Зачекай, дров прихопимо. – Уляна причинила двері, підхопила сани, посунула до невеличкого дровника біля хати.
– Нащо?
– А піч чим топитимеш? – Кидала на сани березові цурпалки голими руками. І не холодно їй?
Майка пошкандибала до дровника, притулилася до старої груші (і чому тут стільки груш?!).
– Мене Майєю звати, – видушила винувато. – А ви Уляна?
Жінка кивнула.
– Ви ж… не тутешня?
– А що? Видно?
– Чомусь… видно.
– Не тутешня.
– Давно тут?
– З півроку.
– Чому?
– А ти? – Уляна розігнулася, на дівча сумно зиркнула.
– Хочу.
– От і я схотіла, – відказала невесело. Смикнула мотузку, що вона до саней кріпилася. – Допоможеш чи самій тягти?
Різдвяний ранок – а де та радість?
Майка разом з Уляною тягне важкі сани, каша розповзлася – не тільки в шлунку. У голові. Що це вона утнула? Нащо те все – глухий хутір, хата, ліси-луки-груші… Людям у Різдво клопоту дала. Наче назавжди припхалася. Наче жити їй тут…
Відчай жовчю – аж зупинилася.