Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше. Стефан Цвейг
Читать онлайн книгу.
героям вінок, так завжди священним стихіям
Потрібно для слави серце людей, сповнених почуттям.
Так прагне нице у височінь, піднесене – до низького, дух – до життя, і життя підноситься до духу: всі предмети безсмертної природи позбавлені сенсу, доки вони не пізнані смертними, які не закохані земною любов’ю. Троянда тоді тільки стає справжньою трояндою, коли притягає радісний погляд, вечірня зоря тоді тільки стає прекрасною, коли відблискує в зіниці людського ока. Як людина, щоб не загинути, потребує божественного, так і божество, щоб стати реальним, потребує людини. Так божество створює свідків своєї могутності, уста, що віддають йому хвалу, поета, який робить його істинним божеством.
Це основне ядро поглядів Гельдерліна – як майже всі його поетичні ідеї – можливо, запозичене, бере свій початок з «колосального шиллерівського духу». Але наскільки розширене холодне визнання Шиллера —
Чи не мав друзів творець світу,
Занудьгував – і створив духів кліру,
Дзеркала святі святості його —
в орфічному баченні Гельдерліна – у міфі про народження поета:
І невимовним, і одиноким
В марній темряві залишився б той,
Хто знамена і блиски блискавок
І воду тримає у своїх руках,
Як думки, святий отче,
Ніде він не відкрився б серед живих,
Коли б для пісні слухачів не мало серце.
Відтак, не від туги, не від ледарської нудьги створює собі божество поета – у Шиллера ще панує уявлення про мистецтво як про якусь піднесену «гру», – через необхідність: немає божества без поета, через нього воно стає божеством. Поезія – тут ми торкаємося найглибшого ядра серед ідей Гельдерліна – це світова необхідність, вона не творіння всередині космосу, вона – космос. Не заради забави посилають боги поета, а в силу необхідності: він потрібен їм, «посол єднаючого слова»:
Безсмертя свого
Досить богам, і коли
Чого-небудь потребують вони,
Те тільки в людях і героях
Та інших смертних.
Бо Нічого блаженні не відчувають,
І повинен, коли дозволено
Сказати таке, божим іменем
Інший відчути за них,
І він потрібен їм.
Він їм потрібен, богам, але і людям
потрібні поети, і святі речі,
В яких зберігається життя вино – дух Героїв.
У них зливається те й інше, вище і нижче, вони дозволяють дисонанс у необхідну гармонію, у спільність, бо:
Спільного духу думи лежать,
Тихо стихаючи в душі поета.
Так і перебуває обраний і відторгнутий між самотністю і самотністю, цей створений земним, пронизаний божественним образ поета, покликаного споглядати божественне в божественних формах, щоб у земних видах відкрити його землі. Від людей він втікає, богами він покликаний: його буття – посланництво, він – дзвінкий щабель, по якому «як по сходах, сходять небеса».