Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше. Стефан Цвейг
Читать онлайн книгу.підйому – єдина і своєрідна міць Гельдерліна; ніколи він не перебуває в низькому, у повсякденному, у земній буденності життя, завжди, окрилений, підноситься до вищого світу (в свою вітчизну). Він поза дійсністю, у нього своя власна сфера – йому звучить потойбічний світ. Нестримно прагне він у височінь:
О, мелодії мої, нескінченні,
За вами, за вами лечу.
Як стріла з натягнутого лука, він спрямовується в небо, за межі зримого: йому потрібна висота, щоб відчути своє справжнє «я» (яке мариться йому в якомусь неосяжному просторі, у фантастичній вишині). Про те, що така налаштованість створює безперервну напругу, сказав би навіть – грізний стан ідеальної екзальтації, говорять уже найперші, ранні свідчення. Шиллер із першої зустрічі зазначає, скоріше засуджуючи, ніж схвалюючи, цю палкість поривів і шкодує про відсутність сталості та обґрунтованості. Але для Гельдерліна ці «невимовні захоплення, коли земне життя відходить, і немає більше часу, і розкутий дух стає божеством», ці судомні стани самовознесеніння – рідна стихія. «Вічний прилив і відлив», він може бути поетом лише в зосередженості всіх душевних сил. Без натхнення, у години свого повсякденного життя, Гельдерлін – найнещасніша, ув’язнена, найпохмуріша людина, у хвилини захоплення – найблаженніша, найвільніша особистість.
Проте його натхнення, власне кажучи, безпредметне: його зміст вичерпується самим станом. Він надихається лише тоді, коли оспівує натхнення. Воно для нього одночасно суб’єкт і об’єкт, позбавлений форми, бо він виник з вічності і повертається у вічність. Навіть у Шеллі, найбільш близького йому ліричного генія, натхнення більш пов’язане з землею: для нього воно ототожнюється з громадськими ідеалами, з вірою в розкріпачення людини, у світовий розвиток. Натхнення Гельдерліна йде в ефемерну сферу так само, як дим піднімається до неба; воно переживає себе як найяскравіше, як божественне відчуття щастя на землі, воно славить себе, насолоджуючись собою, і насолоджується собою в пісні. Тому Гельдерлін невпинно описує свій власний стан, його поезія – нестихаючий гімн творчій силі, приголомшлива скарга на безплідність, бо – «боги вмирають, коли вмирає натхнення».
Поезія для нього нерозривно пов’язана з натхненням, і натхнення може виливатися лише в пісні: тому воно (в повній згоді з його міфом про світову потрібність поета) є виразом особистості, як і всього людства. «Про дощ небесний, про натхнення! ти повернеш нам весну народів», – мріє вже Гіперіон, і Емпедокл знаменує лише невимовний контраст між божественним (тобто творчим) і земним (тим, що не цінується) почуттям. Своєрідність його натхнення чітко вписана в цю трагічну поему. Вихідна точка творчості – це дражливе, безрадісне і безболісне відчуття внутрішнього споглядання, поглибленого сновидіння:
І без бажань бродить
Він у світі власному, він за кольорами
Йде в божественному спокої, повітря
Щасливе