Оповідь Артура Гордона Піма. Эдгар Аллан По
Читать онлайн книгу.
південного заходу віє такий чудовий бриз. Я був здивований, як ніколи в своєму житті, бо не знав, чого йому треба, і думав, що він геть утратив тяму від випитого вина та інших трунків. Одначе далі мій друг заговорив цілком розважливо. Мовляв, я вважаю, що він п’яний як чіп, але він тверезісінький. Йому просто обридло, провадив Огастес, валятися в ліжку, немов ледачий пес, у таку дивовижну ніч, і зараз він одягнеться й поїде прогулятися на човні. Не знаю, що зі мною сталося, але не встиг мій приятель вимовити ці слова, як я відчув неймовірне збудження й радість, і його безумний намір видався мені найрозумнішим і найдотепнішим у світі. Надворі завивав майже штормовий вітер, і було дуже холодно – наближався кінець жовтня. Одначе я підхопився з ліжка в пориві справжнього екстазу і заявив, що я теж не з полохливих, і мені обридло валятися в ліжку, як ледачому псу, і заради розваги я готовий утворити яку завгодно вихватку, і жоден Огастес Барнард із Нантакета не звинуватить мене в боягузтві.
Не гаючи часу, ми похапцем одяглися й побігли до вітрильника. Він стояв біля старого напівзогнилого причалу на дерев’яному складі «Ненкі і компанія» і майже бився бортом об грубі колоди. Огастес стрибнув у човна й став вичерпувати воду, якої набралося до половини бортів. Закінчивши з цим, ми підняли клівер та грот і сміливо вийшли у відкрите море.
Вітер, як я вже згадував, віяв сильно й безперервно з південного заходу. Ніч була ясна й холодна. Огастес сів за стерно, а я стояв, тримаючись за щоглу, на палубі, над каютою. Ми мчали вперед дуже швидко – і жоден з нас не зронив і слова, після того як ми відійшли від причалу. Нарешті я запитав у товариша, яким курсом він збирається пливти, і коли, на його думку, нам слід повернути назад. Кілька хвилин він насвистував, а потім глузливо кинув:
– Я йду в море – а ти вертайся на берег, якщо бажаєш.
Подивившись на Огастеса, я помітив, що, попри свою вдавану безтурботність, він сильно збуджений. Я виразно бачив його у світлі місяця – обличчя в нього було біліше за мармур, а рука так тремтіла, що він ледь утримував нею румпель. Я зрозумів, що з ним не все гаразд, і неабияк стривожився. На той час я дуже мало тямив в управлінні човном і тепер цілком залежав від мореплавного досвіду товариша. Вітер раптом почав посилюватись, і ми стали віддалятися від берега усе швидше, але я соромився виказати свій страх і ще з півгодини зберігав цілковиту мовчанку. Нарешті я не витримав і сказав Огастесові, що, мабуть, пора вертати назад, до берега. Як і першого разу, минуло не менше хвилини, поки він здобувся на відповідь чи то відреагував на мою пропозицію.
– А куди нам квапитися? – озвався він нарешті. – Ще маємо час. Далебі, маємо.
Десь такої відповіді я від нього й чекав, але в тоні, яким він вимовив ці слова, було щось таке, від чого мене опанував моторошний жах. Я знову окинув приятеля пильним поглядом. Губи в нього були мертвотно-бліді, а коліна так тремтіли, що, здавалося, ноги от-от підігнуться, й він упаде.
– Ради