Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
мені тепер усі чужі!
– А як скінчиться війна, тоді що робитимете?
– А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди… Слава Богу, під сонцем ще місця вистачає: не одні лишень німці та більшовики! Було б золото, а місце знайдеться…
Сказав, та, мабуть, одразу ж і розкаявся: блимнув підозріло на Тетяну:
– А чого це ви так допитуєтесь? Чи не втікати надумали? – А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й відповісти, продовжував: – Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бійтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тільки Ашота зманювати!.. Чуєте?
– Та куди б я утікала? – відповіла нарешті Тетяна. – До кого?
– Отож-то й воно, що до кого! Більшовики вже за Уралом, а німці вас не помилують. Так що сидіть поки тут і не рипайтесь…
– А потім?
– Що – потім?
– Як ви в Туреччину рушите – ви ж нас не візьмете? Куди нам потім діватися?
– Ну, там буде видно, – буркнув Іван. Звівся, пішов важко з хати. Аж на порозі обернувся до Тетяни. – І ви той… Жорці не попадайтесь під руку… Коли п’яний… Він не подивиться, що ви набагато старші… – Криво всміхнувся. – Думав не казати, мені все одно, та все ж, як-не-як, родичка.
Тетяну аж вогнем облило. «Господи, цього ще мені не вистачало!» – простогнала у відчаї.
Грицько вирушив у дорогу в п’ятницю, щоб у суботу або на крайній випадок у неділю вже бути на місці.
Ніс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мішечках по кілограму розваженого, та три шматки сала, – кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди і назад, якщо вдасться сісти на поїзд, а третій – собі, на прохарч. І хлібину, велику, важку, Катериною спечену.
– Вистачить? – питався Євген. – Mo’, картоплі ще всипати?
– Не треба – не охляну. Я потроху кусатиму.
– Ну гляди. Та не забудь, що купувати… Дратви – раз, – загинав пальці Євген. – Смоли – два. І гвіздків шевських побільше. – Це говорилося для Катрі, яка нічого не знала про лампу. Про лампу раніше велася розмова, коли Євген дав Грицькові колодку. Колодка як колодка, нічого в ній особливого, хіба що трохи легша од інших, а пильніше обмацати: знизу планочка врізана – акуратно так вставлена, що треба про неї знати, аби помітити. А під планочкою – гніздо для лампи. «Як тільки дістанеш, так одразу ж і сховай у колодку, – повчав Євген. – Бо попадешся із лампою – німці з тебе шкуру здеруть!»
«Хай деруть, у мене є запасна», – засміявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! «Та колодок купи пар десяток, – продовжував перераховувати Євген. – Розмірів різних». – Хоч про колодки Євген міг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потім всі покласти до гурту.
– Про гас нагадай, – додала Катря. – І про сіль.
– Та купи солі, бензину, – повторює покірно Євген. – Тільки добре заткни, щоб не розлив. – Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться,